Наступного дня він прокинувся з самого рання і вирішив повернутися до професорового будинку, щоб ще раз перевірити, чи з ним усе гаразд. Дерек подзвонив у двері, але ніхто не відповів, тому він відчинив двері своїми ключами і знайшов тіло професора у вітальні.
— Я впевнений, що малий не пішов тієї ночі, а сховався десь поруч, а потім повернувся і вбив його, — сказав Дерек. — Лора теж тоді перебувала в будинку. Професор був сильним чоловіком, і вона б не змогла сама уколошкати його. Я завжди вважав, що то Річард його вбив, а вона стала або співучасницею, або свідком. Я не розповів про неї в поліції; боявся, що газети цим скористаються й заплямують професорове ім’я. Але я мав щось сказати, тому розповів про малого і його суперечку з професором.
— Як думаєте, Лора і професор були коханцями?
Він знизав плечима.
— Не знаю точно, не зловив їх на гарячому, та іноді вона залишалася на ніч, ну, ви в курсі? Той малий страшенно її любив. Я в цьому впевнений, тому що він сам мені розповідав. У ті часи, коли він працював у бібліотеці, я часто з ним спілкувався. Розказував мені багато всього про себе.
— І поліціянти вам не повірили?
— Можливо, вони й повірили мені, може, й ні. Як я вже сказав, мої слова не вартували би виїденого яйця перед судом присяжних. Прокурор не купився б на це, отож поліціянти відкинули зачіпку. Якщо ви перевірите, побачите: заява, яку я зробив у той час, була така сама, як і те, що я тільки-но вам сказав. Гадаю, документи ще зберігаються.
— Але ви пам’ятаєте багато деталей, — сказав я. — Я думав, ви втратили пам’ять.
— Мій стан вплинув на минуле. Це називається ретроградна амнезія. Після цього триклятого досвіду в лікарні я не міг згадати нічого, що сталося раніше, але з моєю пам’яттю завжди все добре, коли справа доходить до того, що трапилося після травми голови. Я мусив заново відкривати своє власне минуле, наче дізнаєшся про іншу людину: коли і де вона народилася, хто її батьки, у яку школу вона ходила, і все таке. Це й справді було дивно, але я звик. Зрештою, вибору немає.
Він устав і ввімкнув світло. Сидячи на веранді, у мене було відчуття, наче ми — дві мухи, закриті в банці. Я роздумував, вірити йому чи ні.
— Я хочу запитати вас ще дещо.
— Будь ласка, слухаю.
— У підвалі професорового будинку був тренажерний зал. Він тримав там чи деінде в будинку бейсбольну биту? Ви нічого такого не помічали?
— Ні. Хоча знаю, що він мав кілька гир і грушу.
— Копи казали, що, ймовірно, його вбили бейсбольною битою, та знаряддя вбивства так і не знайшли. Якщо в будинку професора бити не було, отже, вбивця приніс її з собою. А таке непросто приховати під пальтом. Ви не пригадуєте, у що був одягнений Флінн тієї ночі, коли ви бачили його через вікно?
На якусь мить він задумався, а потім похитав головою.
— Не впевнений… Він майже завжди носив куртку, і, можливо, так було й у ту ніч, але я б не наполягав на цьому.
— Останнє запитання. Я знаю, що спершу й вас підозрювали, але потім виключили з розслідування, адже на момент вбивства у вас виявилося алібі. Але ви кажете, що близько одинадцятої години вечора ви все ще були на задньому дворі Вайдера, а потім пішли додому. Наскільки мені відомо, тоді ви жили сам. Скажете, що то у вас за алібі?
— Звісно. Біля дому я зайшов у бар, який працював допізна. Я хвилювався і не хотів залишатися сам. Напевне, я прийшов туди кілька хвилин на дванадцяту. Власник — мій приятель; колись я допомагав йому з дрібним ремонтом. Тому хлопець підтвердив поліціянтам, що я там перебував, і це була правда. Поліція ще якийсь час діставала мене, але потім мені дали спокій, тим паче я — остання людина, яка хотіла б, щоби з професором щось трапилося. Який у мене був мотив для вбивства?
— Ви кажете, що сиділи в барі. Хіба в час, коли ви приймали всі ті таблетки, вам дозволили пити спиртне?
— Я не пив спиртне. Я й досі його не торкаюся. Коли я йду в бар, то замовляю кока-колу або горня кави. Я пішов туди, щоб не проводити час наодинці.
Він загасив цигарку в попільничці.
— Ви шульга, Дереку? Ви тримаєте цигарку лівою рукою.
— Так.