Слова Монро настільки просякли отрутою, що він помер би, щойно прикусивши язика. Стало зрозуміло: до Вайдера він прихильним не був, і йому навіть подобалося те, що хтось готовий слухати, як він плямує пам’ять професора.
Однак Монро пригадав видавця, що планував опублікувати книжку Вайдера: то було видавництво з Меріленду під назвою «Олмен енд Лімпкін». Він підтвердив: рада дискутувала щодо цього питання. Вайдера звинуватили у використанні ресурсів університету для збору даних, які він збирався опублікувати суто у своїх власних інтересах.
Монро сказав мені, що нічого не знав про те, чому книга не вийшла. Може, Вайдер ще не закінчив її, або, можливо, видавець попросив його внести зміни, на які той не погоджувався. Він пояснив, що взагалі подібні речі прописують у так званій «пропозиції» — документі, у якому автор надає видавцю всю необхідну інформацію про свій проект, — від змісту до цільової аудиторії. Такий документ зазвичай містить не більше двох або трьох розділів реального книжкового проекту, решта рукопису має бути доправлена в пізніший термін, погоджений обома сторонами. Остаточний контракт підписують тільки після того, як закінчений рукопис показано видавцеві та допрацьовано відповідно до його пропозицій.
Він ніколи не чув про Лору Бейнз, але сказав, що Вайдер був відомим бабієм, який мав незліченні романи, зокрема й із деякими студентками. Рада не планувала продовжувати його контракт на наступний рік. Усі знали, що Вайдер збирався поїхати з Принстона влітку 1988 року, і факультет психології вже почав шукати професору заміну.
Я запросив Сюзанну Джонсон пообідати зі мною в ресторані під назвою «Егнанті» у Квінзі. Я прибув завчасно, сів за столик і замовив каву. Коли через десять хвилин з’явилася місіс Джонсон, я здивувався, побачивши її в інвалідному кріслі. Як вона пізніше пояснила, у неї паралізувало нижню частину тіла. Місіс Джонсон була в супроводі молодої жінки, яку представила як Вайолет, свою дочку. Переконавшись, що все добре, Вайолет пішла, повідомивши, що повернеться за мамою через годину.
Попри свій стан, місіс Джонсон виявилася оптимістичною жінкою. Десять років тому, під час поїздки до Нормандії, шляхами свого батька, що в день висадки союзних військ воював як морпіх, вона потрапила у страшну аварію на машині, взятій напрокат у Парижі. На щастя, її чоловік, Майк, який сидів на пасажирському сидінні, відбувся незначними пошкодженнями.
Вона сказала мені, що була не тільки асистенткою Вайдера, але і його довіреною особою. Професор, за словами місіс Джонсон, — справжній геній. Так трапилося, що він вибрав сферою своїх досліджень психологію, та вона була впевнена: він би відзначився в будь-якій галузі. І як справжнього генія його ненавиділи посередності, що не змогли досягти такого самого рівня. В університеті він мав лише кількох друзів і постійно терпів нападки під різними приводами. Незмінні вороги періодично поширювали всілякі безпідставні чутки, наприклад про Вайдера — п’яницю та бабія.
Сюзанна Джонсон часто зустрічала Лору Бейнз; вона знала про професорову протеже, але жінка була переконана, що роману між ними не було. Вона підтвердила, що в той час професор тільки-но закінчив книжку про пам’ять. Оскільки саме вона друкувала рукопис, бо Вайдер не користувався ні друкарською машинкою, ні текстовим процесором, то знала напевно, що рукопис був готовий ще за кілька тижнів до смерті Вайдера, та аж до цього моменту вона не замислювалася, чи отримав його видавець до Вайдерової смерті та чому книжку не опублікували.
За десертом я запитав, чи знала Сюзанна щось про секретний проект, до якого могли залучити Вайдера. Якусь мить вона вагалася, але зрештою зізналася, що знала.
— Наскільки мені відомо, він працював над проектом, який був пов’язаний із терапією для солдатів, які страждають на посттравматичний стрес, але це все, що я пригадую. Моя спеціалізація — економіка, а не психологія чи психіатрія, тому я механічно переписувала документи, не замислюючись над їхнім змістом. Не приховуватиму від вас той факт, що, на мою думку, до кінця тих експериментів, які б вони там не були, психічний стан професора Вайдера залишав бажати кращого.