Але вона запропонувала приїхати на зустріч зі мною в місто, тому я погодився. Я дав їй адресу пабу за рогом, і вона сказала, що буде там через годину і я впізнаю її по зеленій дорожній сумці.
Сара Гарпер спізнилася на десять хвилин, саме коли я допивав еспресо. Я помахав їй, вона підійшла, потиснула мені руку й сіла.
Вона була зовсім не такою, якою я її уявляв. Невисока на зріст, тендітна, з підлітковим тілом і білою шкірою, якраз під колір її абрикосового волосся. Сара була одягнена просто: джинси, футболка на довгий рукав із написом «Життя чудове» і потерта джинсова куртка, але вигляд мала дуже чепурний, і від неї долинав легкий аромат дорогих парфумів. Я запропонував їй випити, та вона сказала, що вже рік не вживає алкоголю, після останнього перебування на реабілітації. Сара запевнила мене, що відтоді не вживає й наркотики. Вона показала на сумку, яку поклала поруч себе на стілець.
— Уже вам казала під час телефонної розмови: я їду на деякий час. І подумала, що краще нам поговорити перед цим.
— Куди їдете?
— У штат Мен, із моїм хлопцем. Житимемо там на острові. Він улаштувався на роботу в організацію, яка опікується заповідниками. Я тривалий час чекала можливості зробити щось подібне, але до поїздки хотіла переконатися, що зі мною все добре, і готова, коли ви розумієте, про що йдеться. Я сумуватиму за Нью-Йорком. Я прожила тут майже все своє життя, але це також новий старт, правда?
Здавалося, їй добре говорити зі мною, навіть попри те, що ми тільки-но зустрілися, і я вважав, що вона, мабуть, усе ще відвідувала групу анонімних алкоголіків. На її обличчі майже не було зморщок, але під бірюзовими очима залягли глибокі кола.
— Дякую, що погодилися поговорити зі мною, Саро, — сказав я після того, як стисло розповів про рукопис Річарда Флінна та своє розслідування навколо подій кінця 1987 року. — Передусім маю повідомити вас, що агенція, на яку я працюю, не має багато коштів для такого типу розслідування, тому…
Вона перервала мене, помахавши рукою.
— Я не знаю, що вам сказав той хлопець, Міллер, але мені не потрібні гроші. Я змогла зібрати трохи готівки, а там, куди я їду, грошей багато не треба. Я погодилася на зустріч із іншої причини. Це пов’язано з Лорою Бейнз, чи Вестлейк, як вона тепер себе називає. Я подумала, що краще вам дізнатися дещо про неї.
— Я замовлю ще одне еспресо, — сказав я. — Вам також?
— Не відмовлюся від кави з вершками, без кофеїну, дякую.
Я пішов до бару, замовив нам каву і повернувся за столик. Була п’ятниця, пополудні, й паб потрохи заповнювали галасливі люди.
— Ви говорили про Лору Бейнз, — сказав я.
— Як добре ви її знаєте?
— Я ледве її знаю. Ми розмовляли з півгодини і кілька разів по телефону, це все.
— І яке враження вона на вас справила?
— Не дуже добре, коли бути відвертим. Коли я запитав про те, що трапилося тоді, виникло відчуття: вона брехала мені. Це лише відчуття, але гадаю, вона щось приховувала.
— Ми з Лорою були добрими подругами; деякий час жили разом у квартирі, поки вона не переїхала до свого хлопця. Хоча вона і походила із Середнього Заходу, Лора була вільнодумна, дуже освічена і мала свій шарм, що робило її привабливою як для хлопців, так і для дівчат. Вона з багатьма заприятелювала, її запрошували на кожну вечірку, її поважали викладачі. Вона була найпопулярнішою студенткою в нашій групі.
— Які стосунки в неї були саме з Вайдером? Вам щось відомо? Мені казали, що в них був роман, і саме на це натякав Річард Флінн у своєму рукописі. Але вона стверджує, що між ними ніколи не виникало романтичних стосунків.
Вона на декілька секунд задумалася, покусуючи верхню губу.
— Як вам це краще пояснити… Не думаю, що в них виник фізичний контакт, але вони багато значили одне для одного. Професор був не з тих, хто захоплювався молодшими жінками. Але від нього випромінювалася така енергія. Ми всі обожнювали його і турбувалися про нього. Його лекції були дивовижні. Він відрізнявся чудовим почуттям гумору, й у всіх було відчуття: він розумів, про що говорить, і справді хотів навчити чогось, а не лише за оплату виконував роботу. Дозвольте навести вам приклад. Одного разу на якихось осінніх феєрверках — у ті часи були різні нерозумні ритуали, і деякі з них існують і досі — майже вся наша група з декількома професорами пішла на поле перед Художнім музеєм, чекаючи, поки стемніє і почнеться стрілянина. Через півгодини майже всі студенти стояли групкою навколо Вайдера, який навіть і слова не промовив.