— Дехто з його колишніх колег заявляє, що він був бабій і забагато пив.
— Я так не вважаю, та й Лора ніколи мені нічого подібного не розповідала. На мою думку, це просто плітки. Як би там не було, Лора тоді мала хлопця…
— Тімоті Сандерза?
— Мабуть, так його звали. У мене ніколи не було хорошої пам’яті на імена, але гадаю, ви маєте рацію. Здавалося, Лора насправді турбується про нього, якщо вона взагалі могла про когось турбуватись. Але якщо облишити її стосунки з тим хлопцем чи з Вайдером, Лора почала показувати себе з іншого боку, що поступово мене лякало.
— Що ви маєте на увазі?
— Вона була надто, надто… люта. Точніше, розлючено цілеспрямована, але водночас дуже розважлива. У тому віці майже ніхто з нас, я маю на увазі студентів, не сприймав життя серйозно. Загравання з хлопцем було важливіше для мене, ніж, наприклад, моя майбутня кар’єра. Я змарнувала багато часу на неважливі речі, купуючи дрібнички чи відвідуючи кінотеатр; я багато вечорів допізна обговорювала з друзями всілякі дурниці. Але Лора була не така. Якось вона сказала мені, що покинула атлетику у вісімнадцять років, коли зрозуміла: нагороди, які вона здобула на той час, не гарантували їй місце в олімпійській команді Лос-Анджелеса, а через чотири роки вона вже буде надто стара, щоб отримати шанс опинитися в команді. Я запитала її, як одне стосується іншого, і вона здивувалася моєму запитанню. «Який сенс наполегливо працювати, коли в тебе немає можливості довести, що ти найкраща?» — відповіла вона. Розумієте, про що я кажу? Зрештою, для Лори спорт був лише засобом, що давав загальне визнання. Це те, чого вона прагнула понад усе, чи єдине, чого вона коли-небудь хотіла: заявити іншим про те, що вона найкраща. З того, що я могла зрозуміти, у неї ще з дитинства виробилося надто розвинене відчуття суперництва, і з часом воно переросло в одержимість. Не важливо, що робила Лора, вона мала бути найкращою. І чого б вона не прагнула, вона мала досягти якнайшвидше. І цього навіть не усвідомлювала. Вона вважала себе відкритою, щедрою людиною, готовою пожертвувати собою заради інших. Але всі, хто стояв у неї на шляху, були перешкодою, якої треба позбутися. Думаю, саме тому стосунки з Вайдером стали важливі для неї. Лору тішило, що її помітив харизматичний професор, геній, якого всі обожнювали. Його увага давала їй відчуття винятковості — вона почувалася обраною, унікальною серед зграї дівчат, що дивилися на Вайдера як на бога. Тімоті був лише хлопцем, що ходив за нею слідом, як цуценя, і з яким вона час від часу спала.
Здавалося, розмова виснажувала Сару, на її щоках з’явилися дві червоні плями. Вона прокашлялася, ніби в горлі пересохло. Сара допила свою каву, тому я запитав, чи не бажає вона ще, але жінка запевнила, що з нею все добре.
— Думаю, саме тому вона спершу заприятелювала зі мною. Хоч я народилась і виросла в місті, однак була наївна, і Лора справила на мене сильне враження. Це переконало її: не варто турбуватися, що вона провінціалка, яка переїхала на Східне узбережжя. Як би там не було, вона взяла мене під своє крило. Як Санчо Панса, я слідувала за нею, незважаючи ні на що, їдучи на віслюку, поки вона прокладала свій шлях до слави. Одного разу я купила взуття, не запитавши її поради. Вона зуміла переконати мене, що ті черевики були найгірші у світі, й тільки людина, у якої повністю відсутній смак, одягнула б такі. Я їх повернула.
— Добре, вона сприймалася холодною корисливою сучкою, але таких багато. Думаєте, вона могла бути причетною до смерті Вайдера? Який у неї міг виявитися мотив?
— Книжка, яку написав Вайдер, — сказала вона. — Та клята книжка.
Вона розповіла мені, що Лора допомагала професору з книжкою, а він скористався її знаннями з математики для створення моделей, за допомогою яких можна оцінювати зміни поведінки під впливом травматичних подій.
У Сари склалося враження: Лора дійшла до того, що почала переоцінювати свій внесок. Вона була переконана: якби не її допомога, професор Вайдер ніколи б не завершив проект. Тому вона попросила віддати їй належне як співавтору, і професор, як вона радісно повідомила Сарі, погодився. У той час Тімоті поїхав у Європу робити дослідження в тамтешньому університеті, а Лора переїхала до будинку Річарда Флінна, після того як трохи пожила у двокімнатній квартирі, орендованій Сарою. Пізніше Лора розповіла Сарі: Флінн, хлопець, із яким вона ділила будинок, був до нестями закоханим у неї мрійником, якого вона обкрутила довкола пальця, і вважала цю ситуацію кумедною.