— Ви спілкувалися з нею після цього?
— Ми ходили на каву одразу після того, як мене допитували в поліції. Лора повсякчас дякувала і запевняла, що не причетна до вбивства. Вона сказала, що просила мене дати свідчення, щоб її не переслідували копи та репортери. Ба більше, вона сказала, що професор зрештою погодився з її внеском у книжку, пообіцявши згадати її ім’я як співавтора, що прозвучало трохи дивно. Чому б йому раптом змінювати свою думку, якраз перед убивством?
— Тому ви їй не повірили?
— Не повірила. Але я була розбита і фізично, і морально, тому все, чого прагнула, — поїхати додому і забути про все. Я вирішила взяти творчу відпустку й відновила навчання аж восени 1988 року. Коли повернулася, Лори вже не було там. У той час вона телефонувала мені додому кілька разів, але я не хотіла говорити з нею. Вона брехала моїм батькам, що в мене був тяжкий зрив і я проходила реабілітацію. Наступного року, коли я повернулась у Принстон, вся ця історія з убивством Вайдера стала минулорічним снігом, про неї майже не згадували. Ніхто більше не цікавився тим випадком.
— Ви ще колись бачили її чи говорили з нею?
— Ні, — відповіла вона. — Але минулого року я випадково знайшла ось це.
Вона розстібнула сумку і дістала книжку в палітурці, яку кинула на стіл переді мною. Книжка написана Лорою Вестлейк, доктором наук. На звороті обкладинки над короткою біографією було чорно-біле фото автора. Я поглянув на фото і побачив, що Лора не надто змінилася за останні двадцять років: ті самі риси об’єднувались у вираз цілеспрямованості, що робило її надто зрілою на вигляд.
— Я знайшла цю книгу в бібліотеці реабілітаційного центру, де перебувала. Її видали 1992 року. Я впізнала фото на обкладинці та зрозуміла, що Лора змінила ім’я. Це була її перша книга. Пізніше я дізналася, що вона дістала одноголосне схвалення і вся її подальша кар’єра вибудовувалася на книжці. Не маю сумнівів — саме цю книжку збирався видати Вайдер.
— А я задумувався, чому ту книжку так і не видали, — сказав я. — Скидалося на те, наче рукопис зник після вбивства професора.
— Я не знаю, чи він відіграв певну роль в убивстві професора, але допускаю, що перед убивством вона вкрала рукопис, про який говорила. Може, вона маніпулювала тим хлопцем Флінном, щоб він учинив убивство, а сама вкрала книгу. Ось чому я зробила ще дещо…
Залишивши слід помади, вона витерла губи серветкою, яку взяла з підставки на столі, й прокашлялася.
— Я дізналася адресу Флінна. Це було нелегко, бо він жив у великому місті, а там багато Фліннів, але я знала, що він вивчав англійську в Принстоні та закінчив університет 1988 року, тому, зрештою, натрапила на нього. Я поклала копію книги в конверт і відправила йому, не додаючи жодних пояснювальних записок.
— Імовірно, він не знав, що Лора вкрала рукопис Вайдера, і все ще думав, ніби то любовний трикутник, який для всіх мав кепські наслідки.
— Я теж так подумала, а пізніше дізналася, що Флінн помер. Не знаю, чи то книжка, що я надіслала, змусила його про все написати, та, можливо, це була помста Лорі за брехню.
— Отже, Лора вийшла сухою з води завдяки вам і Річарду, який покривав її. — Я знав, що мої слова звучали різко, але це була правда.
— Вона була такою людиною, яка вміла використати почуття інших, не байдужих до неї людей. Робіть, що хочете, з інформацією, яку я вам дала, проте з мого боку офіційних заяв не буде.
— Не думаю, що є така необхідність, — сказав я. — Поки немає решти рукопису Флінна, вся ця справа — просто мильна бульбашка.
— Гадаю, так навіть краще, — відповіла Сара. — Це стара історія, яка вже нікого не цікавить. Чесно кажучи, навіть мене. У мене є власні історії, про які я роздумуватиму в прийдешні роки.
Ми попрощалися з Сарою Гарпер, і мені спало на думку, що я зумів би розплутати клубок у цій справі, якби вона була хоч трохи важливою для мене.
Мене не цікавило, чи правосуддя перемогло. Я ніколи з фанатизмом не служив так званій правді й був достатньо розумним, щоб усвідомлювати: правда і правосуддя не завжди означають одне і те саме. Принаймні стосовно одного я погоджувався з Сем: люди здебільшого надають перевагу простим і гарним історіям, а не заплутаній і непотрібній правді.
Джозеф Вайдер помер майже тридцять років тому, та й Річард Флінн вже в могилі. Можливо, Лора Бейнз зробила кар’єру на брехні, може, й на убивстві. Але люди завжди боготворили, молились і називали героями птиць їхнього польоту — для доказів достатньо подивитись у підручник історії.