Споел вирішив переїхати в Індіану, де скоїв своє друге вбивство. Тоді зв’язався з бандою в Маріоні, що спеціалізувалася на нічних крадіжках із зломом. Після того як члени банди розійшлися своїми шляхами, він повернувся у Міссурі. Цікаво, що впродовж восьми років потому Споел не вчинив жодного злочину, працюючи в піцерії в Сент-Луїсі. Згодом поїхав у Спрінґфілд і ще три роки працював на заправці. Але раптом почав усе знову. Його арештували 2005 року, після того, як його зупинила звичайна дорожня поліція.
У час убивства Вайдера в мене закінчувався процес розлучення і я виявив, що живу сам у будинку, який став надто великим для одного. Подібно до справжнього алкоголіка, я використовував це для приводу залити ще більше пляшок собі у горло і плакати на плечі в будь-кого, хто готовий слухати. Усіма залишками здорового глузду я намагався робити свою роботу, але завжди припускав, що наламав дров у справі Вайдера й ще у кількох справах того часу. Начальник поліції, Елі Вайт, був дуже хорошим чоловіком. Якби я опинився на його місці, то вигнав би мене зі служби з такими поганими рекомендаціями, що мене б не взяли навіть нічним сторожем у торговому центрі.
Метт відчинив вікна і запалив цигарку, поки ми їхали шосе І-55 через прерії. Був початок літа.
— Коли ти востаннє навідувався у в’язницю? — голосно запитав він, перекрикуючи Дона Вільямса, що на радіохвилі музики кантрі оплакував дівчину, яка ніколи його не знала.
— Гадаю, востаннє — восени 2008 року, — сказав я. — Я брав свідчення у хлопця в Райкерз у зв’язку зі справою, над якою працював. Погане було місце, друже.
— Думаєш, те, куди ми їдемо, чимось краще? Щоранку, коли я починаю свою зміну, у мене таке відчуття, наче я щось ламаю. Чому в біса ми не стали лікарями чи адвокатами?
— Не думаю, Метте, що ми були достатньо розумні. І мені б не сподобалося розрізати людей.
Два
Виправний центр Потосі, велетень із червоної цегли, оточений колючим дротом із електричним струмом, лежав посеред прерії, наче великий звір, який потрапив у пастку. Це була в’язниця суворого режиму, у якій близько восьмисот в’язнів відбували свій термін поряд із сотнею охоронців та обслуговуючим персоналом. Декілька прив’ялих дерев обабіч стоянки для відвідувачів були єдиною кольоровою плямою в цьому сумному пейзажі.
Метт припаркував машину, і ми пішли до службового входу із західного боку, пройшли двором, вимощеним червоним, наче кров, щебенем, а тоді пішли коридором, який вів усередину будівлі. Метт віддавав честь чоловікам у формі, котрих ми зустрічали. Ці суворі чоловіки бачили занадто багато.
Ми пройшли крізь металошукач, зібрали особисті речі з пластикових лотків і увійшли до кімнати без вікна, вистеленої лінолеумом, у якій ряд столів та стільців були прикріплені до підлоги.
Офіцер Гаррі Мотт, що дав мені звичні інструкції, розмовляв із сильним південним акцентом:
— Зустріч триватиме рівно годину, коли хочете закінчити її швидше, скажіть офіцерам, що супроводжуватимуть ув’язненого. Фізичний контакт під час зустрічі заборонений, і будь-який предмет, що схочете дати ув’язненому чи який він схоче дати вам, треба попервах оглянути. Під час зустрічі ви полишатиметеся під постійним наглядом камери, будь-яка інформація, що ви отримаєте, може бути використана під час судового розгляду.
Я послухав промову, яка мені вже була відома, і він вийшов. Ми з Меттом сіли.
— Отже, тут ти працюєш, — сказав я.
— Це не найщасливіше місце у світі, — мовив він похмуро. — І завдяки тобі один із моїх вихідних пропав задарма.
— Я куплю тобі хороший обід, коли вийдемо звідси.
— Мабуть, тобі варто купити мені щось випити.
— Тоді тобі доведеться пити самому.
— Ти можеш подати сигнал ось так, — сказав він, кивнувши підборіддям у кут, з якого була спрямована на нас камера. — Джулія сьогодні на службі в моніторинговому центрі.
Він піднявся.
— Мушу бігти за покупками. Я повернуся за годину, щоб забрати тебе звідси. Поводься гарно і зроби так, щоб ніхто не постраждав.
Перш ніж вийти, він помахав рукою у відеокамеру, і я уявив його дружину, яка сидить на стільці, дивлячись на ряд відеоекранів попереду. Вона була сильною жінкою, майже такою високою, як Метт, народилася і виросла десь у Північній чи Південній Кароліні.
Я зачекав кілька хвилин і почув рипіння дверей. Френк Споел увійшов у супроводі двох озброєних офіцерів. Він був одягнений у сірий комбінезон. Ліворуч на грудях у нього виднілася біла табличка з його іменем. Руки залишалися за спиною, у наручниках, а на ногах висіли кайдани з ланцюгом, які сповільнювали його крок і брязкали з кожним рухом.