Він був низьким і кістлявим, і якби ви зустріли його на вулиці, не глянули б на нього двічі. Але багато хлопців, які закінчують за ґратами за виняткові вбивства, на вигляд саме такі, як він — майже звичайний чувак, як-от механік чи водій автобуса. До вісімдесятих можна було впізнати злочинців за татуюваннями, які вони зробили у в’язниці, але потім усі почали розмальовувати чорнилом свої шкури.
Споел сів на стілець навпроти мене, посміхнувся, вишкіривши зуби, жовті, наче яєчня. У нього були вуса пісочного кольору, які спадали по обидва боки рота і з’єднувалися з бородою. Він лисів, і кілька пасом волосся, яке покривало його череп, прилипли від поту.
Один із офіцерів сказав:
— Ти ж будеш хорошим хлопцем, правда, Френкі?
— В іншому разі я можу попрощатися зі своїм умовно-достроковим звільненням, так? — відповів Споел, не обертаючись. — Що, на твою думку, я збираюся робити? — продовжив він риторично. — Витягти свій член і відімкнути наручники?
— Стеж за ротом, принцесо, — відповів офіцер. — Ми будемо за дверима, коли щось потрібно. Коли він почне грати вар’ята, ми тут за секунду.
Обоє чоловіків вийшли, залишивши мене з ув’язненим наодинці.
— Ей, — сказав я. — Я — Рой Фріман. Дякую, що погодився поговорити зі мною.
— Ти коп?
— Колишній коп. Я у відставці.
— Міг би заприсягтися, що ти коп. У дев’яносто сьомому я зустрів дивака, якого звали Боббі, там в Індіані. У нього був собака Чілл, він міг занюхати копа, навіть коли той не вдягав форму, розумієш, про що я? Чудовий дворняга. Ніколи не міг зрозуміти, як він це робив. Він починав гавкати, щойно відчував запах копа.
— Чудовий собака, — погодився я.
— Атож… Я чув, ти цікавишся тією старою історією у Нью-Джерсі?
— Я був одним із детективів поліції, призначених до справи Вайдера, професора, якого побили до смерті.
— Так, я пам’ятаю його ім’я… Маєш цигарку?
Я не курив протягом п’ятнадцяти років, але за порадою Метта приніс пачку «Кемел» із собою. Я знав, що у в’язниці цигарки були головною валютою після наркотиків та снодійних таблеток. Я витяг із сумки пачку, показав йому, а потім заховав назад.
— Ти отримаєш її після того, як я піду, — сказав я. — Хлопці повинні перевірити її.
— Дякую. У мене нікого немає за межами в’язниці. Я не бачив своїх рідних понад двадцять років. Навіть не знаю, чи вони все ще живі. Через чотири тижні мене не буде, і я б збрехав, якби сказав про відсутність страху. Отже, ти хочеш знати, що трапилося, правильно?
— Френку, ти стверджуєш, що вбив Джозефа Вайдера. Це правда?
— Так, сер, це я. Якщо чесно, я не хотів, я не був убивцею. Принаймні в той час. Я лише хотів його побити трохи, якщо розумієш, що я маю на увазі. Я маю на увазі лікарню, не морг. Той чувак зробив мені погану послугу, і я хотів відомстити. Та це закінчилося погано, і я став убивцею. Але після двох років у тій божевільні нічого не мало би мене більше дивувати.
— Як щодо того, щоб розповісти мені цілу історію? У нас година.
— Хлопці назовні тим часом митимуть мій «Ягуар», — сказав він, криво посміхнувшись, — то чому б і ні? Я розкажу тобі те саме, що й іншому хлопцеві, тому що збирався написати книжку.
У п’ятнадцять років Френк Споел вилетів зі старшої школи і почав тинятися з типами, які керували гральними автоматами. Він виконував роль їхнього хлопчика на побігеньках. Його тато працював на заправці, а мама була домогосподаркою; він мав на п’ять років молодшу сестру. Через два роки після того його сім’я виїхала з Джерсі, і Френк її ніколи більше не бачив.
У двадцять Френк уже бачив себе аферистом і був утягненим у різні дрібні злочини: він доправляв крадені товари в притони Брукліна, продавав контрабандні цигарки та підроблені електротовари. Інколи збирав невеликі суми готівки для лихваря або ж шукав клієнтів для повій.
У бандах завжди багато неважливих хлопців, таких, як він: дрібна риба у складному ланцюзі, який веде від вулиць бідних районів і аж до будинків із басейнами за мільйони доларів. Цих хлопців чекає не дуже гарне майбутнє — ганяючись за наступною двадцятидоларовою купюрою, вони дорослішають і стають менш важливими для своїх «друзів». Деякі з них піднімаються крізь ряди і починають носити дорогі костюми та годинники. А небагато, скоївши важкі злочини, зрештою згнивають у в’язниці — всіма забуті.