Далі Споел розповів, що в нього почалися страшенні жахіття, навіть не впевнений, чи наяву, чи уві сні, і таблетки, які йому давали, зробили більше шкоди, ніж добра. Хлопці в палаті скаржилися на жахливий головний біль, і оскільки лікування продовжувалося, багато з них були прив’язаними до ліжок через галюцинації. Більшість вибльовували все, що їли, і мали висипання на шкірі.
Через рік Споела відвідав інший адвокат Кеннет Болдвін. Хлопець сказав, що забрав справу в Дуейнна, який виїхав із Нью-Джерсі. Споел розповів йому, як він тут опинився та якою була початкова угода. Він не знав, чи новий адвокат повірив, але все ж подав прохання до судді переглянути справу його клієнта. Споел знову зустрівся віч-на-віч із Вайдером, який відхилив прохання про звільнення та відмовився погодити перехід у психіатричну лікарню Марлборо з легшим режимом. Споела було відправлено назад у Трентон.
— Приблизно за півроку до того, як я вибрався з пекла, — продовжував він, — нас перевели в інші палати, і експериментальна палата закрилася. Моє лікування змінилося, і я почав почуватися краще. У мене більше не було кошмарів і головного болю, але я все ще прокидався, не знаючи, хто я. Мої нерви не витримували, навіть якщо я намагався приховати це і ставитися до кожного прихильно, щоб показати, що я не божевільний. Як вони змогли це зробити зі мною, чоловіче? Добре, я не був хорошим хлопцем, але я нікого не вбивав і навіть не побив би того типа, якби він мене не обібрав. Вони поводилися зі мною, наче з твариною, і нікого це не гребло.
Коли його справу переглядали ще раз, Споел зауважив, що Вайдера більше не було в комісії. Його прохання про звільнення під правовим наглядом пройшло, і кількома тижнями пізніше він покинув лікарню.
Це було в жовтні 1987 року. Вийшовши на волю, Споел навіть не знав, де житиме. Усе його майно було продане в рахунок оренди власником сміттєзвалища, на якому він жив до схоплення. Хлопці з банди не хотіли більше його знати, побоюючись привернути увагу копів. Лише один тип, американець китайського походження, змилувався і дав йому їжу та притулок на кілька днів.
Кількома тижнями пізніше Споел зумів отримати роботу посудомийника в забігайлівці біля Принстон Джанкшн, і власник, хороший чоловік, дозволив йому спати у складському приміщенні. Споел одразу почав стежити за Вайдером, який жив поблизу, у Вест Віндзор. Він мав намір виїхати і почати нове життя, але не хотів від’їжджати, не помстившись професору. Він був переконаний, що Вайдер разом із Дуейнном та ще кількома спільниками працювали за якоюсь схемою і постачали об’єкти для секретного дослідження і що він потрапив у їхню пастку. Він збирався змусити їх заплатити. Але оскільки Дуейнна неможливо було знайти, то оплатити рахунок мав Вайдер.
Споел відшукав адресу Вайдера і зауважив, що той жив сам, в окремому будинку. Спочатку планував побити його на вулиці, під прикриттям ночі, але, вирахувавши будинок професора, вирішив, що це найкраще місце для атаки. Споел укотре наголосив, що не мав наміру вбивати професора, а лише хотів вибити з нього всю дурість, тому він забрав у якихось дітей бейсбольну биту і замотав її у старий рушник, щоб пом’якшити удари. Він заховав биту на березі озера біля професорового будинку.
У той час, як сказав Споел, він заприятелював з одним із барменів, хлопцем із Міссурі на ім’я Кріс Слейд. Слейд шукав можливість виїхати з Джерсі й знайшов роботу в парку трейлерів у Сент-Луїсі, отож запропонував Споелу поїхати з ним. Він хотів поїхати одразу після зимових свят, тому це пришвидшило всі події.
Споел почав стежити за будинком Вайдера впродовж кількох вечорів. О десятій вечора забігайлівка зачинялася, то десь о пів на одинадцяту він уже ховався в саду поза будинком. Помітив, що двоє людей приходили до професора досить часто — хлопець, схожий на студента, і високий, доброї статури тип, із нечесаною бородою, який, схоже, був майстром. Але жоден із них на ніч не залишався.
— Двадцять першого грудня я звільнився з бару й сказав власнику, що прямую на Західне узбережжя. Він віддав мою платню та дві пачки цигарок. Я не хотів, щоб мене бачили неподалік, тому попрямував до Ассунпінк-Крік, де переховувався у дровітні, допоки не стемніло, а тоді вирушив до будинку професора. Гадаю, я дістався туди близько дев’ятої, але професор був не сам, а з хлопцем. Обидва випивали у вітальні.
Я запитав Споела, чи він пам’ятає вигляд юнака, але той відповів, що не зміг би його описати, бо він був такий самий, як інші зіпсовані діти, що жили коштом своїх батьків в університетському містечку. За три дні до нападу, коли він стежив за домом Вайдера, юнак майже побачив його у вікно; він дивився просто на Споела, перш ніж той встиг заховатися. На щастя, падав сніг, отож хлопець, мабуть, подумав, що помилився.