Через кілька хвилин прийшов Метт, і ми вийшли тим шляхом, що й зайшли. Я залишив цигарки для Френка Споела біля хвіртки, і ми попрямували на стоянку. Небо прояснилося й протяглося над прерією без жодного натяку на хмарки. Високо в повітрі ширяв яструб і час від часу пронизливо кричав.
— З тобою все добре, друже? — запитав мене Метт. — Ти блідий, наче смерть.
— Усе добре. Мені, мабуть, не підходить повітря. Знаєш якийсь хороший ресторан поблизу?
— Є «Кафешка у Білла», біля трьох миль звідси, на І-55. Хочеш поїхати туди?
— Казав, що куплю тобі обід, хіба ж ні? У мене все ще є чотири години до польоту.
Він їхав у тиші до місця, про яке говорив, у той час як я обмірковував історію Споела.
Для мене було дивним те, що його зізнання не збігалося з історією Дерека Сіммонза. Сіммонз теж стверджував, нібито переховувався на задвірках. Якщо справді все так відбувалося, то нереально, щоб вони не бачили один одного. Задній двір був великим, але єдиним місцем, де можна заховатися, щоб зсередини вас не помітили, і в той час бачити вікно вітальні, розташоване ліворуч навпроти озера, де тоді росли карликові декоративні сосни заввишки близько десяти футів і кущ магнолії.
— Ти думаєш про те, що сказав тобі той хлопець, так? — запитав Метт, коли ми заїжджали на стоянку навпроти кафе.
Я кивнув.
— Не можна бути впевненим у тому, що він це все не вигадав. Вони набрешуть три мішки вовни, щоб лише отримати цигарки. Можливо, Споел усе це вигадав лише, щоб привернути увагу, або сподівається на відкладення вироку, якщо завдяки йому знову відкриють справу Вайдера. Убивство було в іншому штаті, тому він, мабуть, сподівається, що його відправлять у Нью-Джерсі судити за вбивство, що означає затягнення судової справи й більше грошей із податків піде за водою. Його адвокат вже намагався зробити щось схоже, але нічого з того не вийшло. Як на мене, теж непогано.
— А якщо він не обманює?
Ми вийшли з машини. Метт зняв бейсболку і провів рукою по сивому волоссю, перш ніж одягнути її знову.
— Знаєш, я думав про того типа з Каліфорнії, того, що пише книжку про вбивства. Я жив серед злочинців усе своє життя. Спочатку намагався посадити їх у в’язницю, а потім хотів їх тримати там настільки довго, скільки вирішать присяжні та суддя. Я їх добре знаю, і про них немає що говорити: деякі такими народилися, як хтось народжується з талантом до малювання чи баскетболу. Звісно, у них усіх є сумна історія, яку можна розповісти, але мені на те начхати.
Ми зайшли в закусочну і замовили обід. Обідаючи, ми розмовляли про те про се, не згадуючи Споела. Опісля Метт запитав мене:
— Хай йому грець! Невже в тебе нема ніякого клопоту, окрім цього? Нащо тобі це?
Я вирішив розповісти йому правду. Метт не був тією людиною, котра заслуговує на брехню.
— Півроку тому я ходив до лікаря, — сказав я. — Я почав забувати речі, особливо назви вулиць, попри свою завжди хорошу пам’ять. Я намагався робити вправи: який актор знімався в якому фільмі, хто співав певну мелодію, який рахунок був у якійсь грі із м’ячем, та ін. Я помітив також проблеми з іменами, тому пішов до лікаря. Він проводив тести, ставив різні запитання і через два тижні видав мені велику новину.
— Тільки не кажи мені…
— Добре, я не скажу.
Він глянув на мене, тому я продовжив.
— Це хвороба Альцгеймера, на ранній стадії. Я ще не почав забувати сходити в туалет або що я їв минулого вечора. Лікар сказав тримати мій мозок в активному стані, робити вправи; він дав мені книжку і декілька відео, щоб допомогти. Але я згадав того репортера, який цікавився справою Вайдера. Я був у відділку і взяв для нього деякі папери з архіву. Він надіслав мені те, що знайшов, тому я сказав собі: це гарна ідея, щоб зайняти свій мозок чимось таким, чимось справді цікавим і важливим, краще, ніж намагатися запам’ятати старовинні ігри з м’ячем. Усвідомлюю, що завжди думав: я продув справу, бо в той час був лише паршивим п’яницею. Тому після того я зателефонував тобі й прибув сюди.
— Я не впевнений, що добре зробив, розкопуючи мертвих. Я лише розповів тобі заради розмови, між іншим, я не очікував, що через це ти приїдеш сюди. Мені справді прикро чути…
— Для мене важливо дізнатися, що тоді трапилося та як я дозволив убивці утекти. Через рік чи два, але не більше ніж через три, я більше не знатиму, хто такий Вайдер, чи навіть не пам’ятатиму про те, що був копом. Я намагаюся довести до ладу справи, які робив, усю дурню, яка трапилася через мене, за яку все ще розплачуюся.