— Я думаю, що ти надто жорстокий до себе, — сказавши, він махнув офіціантці й попросив принести ще кави. — У нас усіх були хороші й погані періоди. Я не пригадую, щоб ти колись не виконував своїх обов’язків. Ми всі тебе поважали, Рою. Добре, ми всі знали, що ти любиш випити, але ми мали якнайкраще прикривати себе від того, що відбувалося довкола, хіба ж ні? Дозволь минулому залишитися минулим і починай дбати про себе.
Він замовк, перш ніж запитав.
— Він призначив тобі курс лікування? Лікар? Я маю на увазі таблетки, мікстури?
— Я приймаю таблетки. Я виконую все, що говорить мені лікар, але не втішаюся цим. Я читав про хворобу Альцгеймера в Інтернеті, тому знаю: ліків немає. Це просто справа часу. Коли я більше не буду здатний дбати про себе, піду в будинок для людей похилого віку.
— Упевнений, що не хочеш залишитися у нас на ніч? Ми могли би вдосталь поговорити.
— Я б утратив гроші, якби поміняв зараз квиток. Та, можливо, я якось повернуся сюди. Мені вже небагато залишилося робити.
— Ласкаво просимо в будь-який час, ти це знаєш. Але більше жодних візитів до в’язниці.
— Обіцяю.
Метт відвіз мене в аеропорт. Мене охопило дивне відчуття, що, попри нашу розмову, я його бачу востаннє, і тому, коли Метт почав іти назад до входу, я дивився, як він розчинявся крізь натовп, наче крейсер серед човнів, аж поки не вийшов назовні.
Через три години я приземлився у Ньюарку і взяв таксі додому. Дорогою водій поставив диск із піснями старої групи Creedence Clearwater Revival, і, слухаючи, я намагався пригадати наші перші дні з Діаною: як ми зустрілися на пікніку, як я загубив її номер, а тоді випадково зустрівся з нею, коли повертався з товаришами після кіно; як ми вперше кохалися в мотелі на Джерсі-Шор. Ті спогади на диво видавалися яскравішими за візит, який я щойно здійснив у Потосі.
Я давно помітив: коли ти сильно чимось захоплений, одна частина мозку починає це пережовувати, навіть якщо ти думаєш ще про щось. Я заплатив таксисту і, відчиняючи вхідні двері, вирішив, що історія Споела про вбивство ним Вайдера правдива — вона має бути правдивою, йому нічого втрачати — і що з якоїсь причини Дерек Сіммонз обманював мене, коли я допитував його тридцять років тому. Тепер мені необхідно з’ясувати, чому.
Три
Я відвідав Сіммонза через два дні, спочатку йому зателефонувавши. Я знайшов його адресу серед паперів, які отримав від Джона Келлера. Сіммонз жив біля поліційного відділка Принстона, і я дістався туди близько третьої пополудні, якраз коли дощові хмари проливали свій вантаж на покриті гонтом дахи будинків.
Перед зустріччю я намагався пригадати його обличчя, але не зміг. Йому виповнилося сорок, коли я розслідував справу, тому я очікував зустріти старого чоловіка. Проте помилився: якщо проігнорувати глибокі зморшки на його обличчі та сиве волосся, у нього був набагато молодший вигляд.
Я відрекомендувався, і він сказав, що трошки мене пам’ятає — хлопця, схожого на священика, а не на копа. Я запитав його, де та жінка, про яку я читав у записах Келлера, Леонора Філліс, на що він відповів, що вона поїхала в Луїзіану доглядати свою маму після операції.
Ми зайшли у вітальню, я сів на диван, а Сіммонз приніс мені каву з корицею. Він пояснив, що таку каву його навчила готувати Леонора, — це був каджунський спосіб. Він поставив горня кави для себе та запалив цигарку, підсунувши ближче вже майже заповнену попільничку.
— Не думаю, що впізнав би вас, якби випадково зустрів на вулиці, — сказав він. — Якщо чесно, я намагався забути все, що трапилося. Приходив репортер і розпитував мене про все кілька місяців тому.
— Так, знаю, я теж із ним розмовляв.
Я розповів йому історію Френка Споела, користуючись записами, зробленими у блокноті, який використовував для впорядкування всієї інформації, що в мене була, як у старі часи. Він уважно мене вислухав, не перебиваючи, час від часу сьорбаючи каву та запалюючи цигарки одна за одною.
Коли я закінчив, він не зробив жодного зауваження, лише запитав, чи я хочу ще кави. Попільничка була переповнена недопалками, які заледве не випадали на стіл із червоного дерева.
— Тепер ви розумієте, чому я хотів поговорити? — запитав я.
— Ні, — спокійно відповів він. — Ніхто нічого не питав мене про це впродовж майже тридцяти років, а тепер, здається, всім цікаво. Я не розумію, ясно? Розмова про те, що трапилося тоді, не приносить мені ніякого задоволення. Професор був єдиним моїм приятелем.