Я поговорив по телефону з начальником поліції Брокато, якого знав давним-давно, коли ми ще працювали разом, і він дозволив мені передивитися архіви, не ставлячи надто багато запитань. Хлопець у приймальні дав мені значок відвідувача, отож я спустився у підвал, де зберігалися архіви, поряд із кімнатою доказів.
Щодо розташування архівів, нічого не змінилося відтоді, як я там працював. Старший офіцер Вел Мінскі, якого я теж знав, дав мені стару картонну коробку і привів мене в імпровізований офіс, де були стіл із лампою, зношений старий «Ксерокс», два стільці та кілька порожніх поличок. Він порадив не поспішати й переглянути папери, які я просив, і залишив мене з ними, зазначивши, що курити заборонено.
Протягом наступної години я переконався, що звіт Флінна, хоч і короткий, але точний.
Дерек Сіммонз не зізнався в убивстві, а рішення судді про невинність пов’язувалося з неосудністю, яка була визнана після здійсненого професором Джозефом Вайдером огляду. Після арешту Сіммонза тримали в державній в’язниці Нью-Джерсі й направили у психіатричну лікарню Трентон, у якій трапився випадок, що спричинив його амнезію.
Через рік він став фізично здоровим і його перевели у психіатричну лікарню Марлборо, звідки випустили через два роки. Саме Джозеф Вайдер написав експертні оцінки, які привели до того, що суддя вирішив перевести Сіммонза у Марлборо, а пізніше звільнити його. Після документа про звільнення під нагляд у файлі був ще один документ — 1994 року, наказ судді на основі експертної оцінки зняти нагляд.
Я занотував імена інших двох експертів, які разом із Вайдером підписали звіт, що врятував Сіммонза від в’язниці 1983 року. Одну з них звали Ліндсі Ґрафф, іншого — Джон Т. Кулі.
А тоді я помітив список телефонних номерів.
Сіммонза заарештували не одразу; його забрали через вісім днів після смерті дружини. Список містив безліч телефонних дзвінків, зроблених і отриманих у сімейному будинку Сіммонзів за тиждень до вбивства та арешту Дерека. Я зробив копію списку і поклав у портфель.
Один із моїх товаришів, котрий вів справу Дерека, Ніколас Квінн, помер від серцевого нападу в дев’яностих. Інший хлопець, що займався паперовою роботою, мабуть, прийшов у відділок після того, як я звільнився. Його звали Ян Крістодулос.
Я віддав коробку з паперами офіцерові Мінскі, котрий поцікавився, чи я знайшов те, що шукав.
— Ще не знаю, — відповів я. — Ти знаєш детектива Крістодулоса, одного з хлопців, які працювали над цією справою? Я знав іншого, Квінна, але він помер десь п’ятнадцять років тому.
— Звичайно, я його знаю. Він перейшов у поліційний відділок Нью-Йорка десь п’ять років тому.
— Як мені отримати його номер?
— Дай мені секунду.
— Веле, дуже дякую.
— Усе для друга.
Мінскі зробив декілька дзвінків, посипав анекдотами про обманщиць дружин та мам-п’яниць, моргаючи до мене в той час, наче його зводили судороги. Нарешті його зморшкувате, червоне обличчя набуло тріумфального виразу, і він написав телефонний номер на папері для нотаток і подав мені.
— Очевидно, він ще не звільнився. Він у районі шістдесят сьомої вулиці в Брукліні, на Снайдер-авеню. Ось його номер.
Я ввів номер Крістодулоса в пам’ять мого мобільного телефону, подякував Мінскі й пішов.
Я домовився зустрітися з Яном Крістодулосом пополудні в кафе біля Проспект-парку і тим часом намагався знайти сліди двох експертів.
Провівши багато часу онлайн, я виявив, що психіатр на ім’я Ліндсі Ґрафф мала клініку в місті на сході 56-ї вулиці. Клініка мала інтернет-сайт, де я проглянув біографію міс Ґрафф. Я був на дев’яносто дев’ять відсотків упевнений, що натрапив на необхідну людину, — між 1981 та 1985 роками Ліндсі Ґрафф працювала експертом у Бюро судово-медичної експертизи штату, після чого шість років викладала в університеті Нью-Йорка. Вона відкрила клініку з двома колегами 1998 року.
Я зателефонував у клініку і спробував записатися на прийом, але асистентка повідомила, що доктора Ґрафф не буде приблизно до середини листопада. Я сказав їй, що в мене особлива проблема, тому хотів би поговорити з доктором Ґрафф по телефону. Я залишив свій номер, і мені пообіцяли передати повідомлення.
Я так і не розшукав Джона Т. Кулі, коли прибув на зустріч із Крістодулосом того полудня. Він виявився низьким, кремезним брюнетом. Упродовж наступної години він розповідав мені непривітним голосом, що пригадував про справу Сіммонза.
— Це була моя перша важлива справа, — сказав він. — Я вже півтора року працював у тому відділі, проте досі мав справу тільки з незначними випадками. Я попросив Квінна взяти мене партнером, коли це сталося. Знаєте, як іноді трапляється — ти ніколи не забудеш свою першу справу про вбивство, так само, як ніколи не забудеш свою першу дівчину. Але той покидьок Сіммонз вийшов сухим із води.