Згодом її поведінка змінилася. Анна почала краще вдягатися, робити макіяж. Припинила пиячити і здавалася щасливішою, ніж будь-коли. А ще почала ігнорувати Дерека. Пізно приходила додому і йшла рано-вранці, тому вони майже не бачилися і зовсім не говорили. Вона навіть не хотіла з ним сваритися.
Невдовзі стало зрозуміло, що відбувається.
— Я пішов за Анною і побачив, як вона зі старшим чоловіком заходить у готельний номер. Вірите чи ні, та я нічого їй не сказав. Я просто молився, щоб він її кинув і щоби все закінчилось. Я згадав, як жахливо було мені самому, до зустрічі з нею.
— І що то виявився за чоловік?
— Джозеф Вайдер. Багатий, владний і знаменитий. І він не знайшов нічого кращого, ніж сплутатися з моєю дружиною, жінкою, на тридцять років молодшою за нього. Я так і не дізнався, як, чорт забирай, вони зійшлися. Багато професорів та студентів із університету зависали в кафе, де вона працювала, отож, імовірно, там вони й зустрілися. Я був трохи божевільним, це правда, але ж не ідіотом. Я знав, що Вайдер зробить усе можливе, щоб не вплутуватися в скандал.
Отже, того ранку, коли вбили його дружину, Дерек зателефонував професору. Він ще раніше знайшов його домашній номер, коли порпався в речах Анни. Дерек розповів про вбивство і припустив, що поліція намагатиметься зробити його цапом-відбувайлом у такій ситуації. Погрожував затягнути в цю справу й Вайдера, адже знав, що ті були коханцями. Він також сказав, що давно є пацієнтом психіатричної лікарні, тому Вайдер із легкістю зможе організувати все в такий спосіб, щоб його визнали невинним через неосудність і направили в судово-психіатричну лікарню.
Нарешті його заарештували і звинуватили у вбивстві своєї дружини. Дерека офіційно визнали неосудним і відправили в психіатричну лікарню Трентон. Під приводом особливого професійного інтересу в цій справі Вайдер неодноразово відвідував його. Він обіцяв, що протягом трьох місяців Сіммонза переведуть у лікарню Марлборо, у набагато кращі умови. Але перш ніж це сталося, у Трентоні на Сіммонза напав один із пацієнтів.
— Коли я вийшов із коми, то нікого не впізнавав, навіть не знав, як опинився в лікарні. Я не міг пригадати свого власного імені. Вони зробили всі аналізи та дійшли висновку, що моя амнезія справжня. Я справді нічого не пам’ятав. Вайдер видавався мені доброзичливим, турботливим лікарем, зворушеним цією жахливою ситуацією, у якій я опинився. Він обіцяв безкоштовне лікування, й мене перевели в Марлборо. Мене вразила його доброта. Проте декілька місяців провів у Марлборо, а пам’ять не відновлювалася. Звичайно, довелося з’ясувати, хто я, хто мої батьки, у яку школу ходив і таке інше. Ніщо з цього не тішило — смерть мами, психлікарня, нікудишня робота, зрада дружини і звинувачення у вбивстві. Я не захотів з’ясовувати далі. Я був невдахою. І вирішив, що коли вийду, то почну все спочатку.
Саме Вайдер очолював комісію, яка погодилася мене виписати. Навіть не довелося нікуди їхати, оскільки він знайшов мені житло неподалік свого будинку і взяв мене до себе на роботу різноробочим. Будинок мав непоганий вигляд, але був старий, і я завжди мусив щось лагодити. Не знаю, чи вам відомо, але з ретроградною амнезією ви забуваєте про те, що пов’язано з вашою особистістю, однак уміння і навички залишаються. Ви не забуваєте, як їздити на велосипеді, однак згадати, де і коли навчилися це робити, не можете. Отже, я вмів ремонтувати речі, але не уявляв, коли, чорт візьми, навчився це робити.
Для Дерека Джозеф Вайдер був святим. Він стежив за його лікуванням, щомісячно платив йому пристойну зарплатню за ремонти, брав його на риболовлю, тож вони разом проводили вечір принаймні один раз на тиждень. Якось він узяв його в університет і провів сеанс гіпнозу, але не повідомив результат.
Одного разу ввечері в середині березня 1987 року Дерек був удома, клацав каналами і шукав, який би фільм подивитися. Невдовзі він наткнувся на новини на «Першому каналі новин Нью-Йорка» про хлопця з округу Берґен, який наклав на себе руки. «Та це ж Стен Маріні», — сказав собі Дерек, побачивши на екрані фото хлопця. Він уже збирався увімкнути інший канал, коли зрозумів, що Стен був у команді технічного обслуговування, коли Дерек працював у «Сіменс». Стен одружився приблизно тоді ж, коли і Дерек, та переїхав у Нью-Йорк. Він також зрозумів, що це означало. Він згадував те, чого йому ніхто не сказав і про що він не читав.