— Вайдер помер через дві години, принаймні так сказав патологоанатом. Ви могли би врятувати його, якби викликали швидку.
— Я знаю, що вони казали, але впевнений: він помер на місці. Це не має значення.
— Перш ніж вийти з будинку, ви повідкривали шухляди і порозкидали папери на підлозі, намагаючись інсценувати пограбування?
— Ні, чоловіче, я просто пішов.
— Ви впевнені?
— Так, я абсолютно впевнений.
На кілька хвилин я замислився, чи варто продовжувати.
— Знаєте, Дереку, я тут думав… Ви так ніколи й не дізналися, хто тієї ночі вбив вашу дружину?..
— Ні, я так і не дізнався.
— І вас це не непокоїло?
— Може, й непокоїло. То й що?
— Кохання всього вашого життя лежало на підлозі в калюжі крові, і спершу ви зателефонували її коханцеві й попросили його врятувати ваш зад. Ви подзвонили 911 через вісім хвилин після розмови з Вайдером. Досить дивно, вам так не здається? Просто цікаво: чи професор справді вам повірив? Ви обговорювали з ним це вбивство віч-на-віч?
Він витягнув із кишені пачку цигарок і побачив, що вона порожня.
— У мене є ще одна в майстерні, — сказав він, показуючи на скляну веранду.
— Сподіваюся, ви не збираєтеся втнути дурницю, — сказав я, і він із подивом подивився на мене.
— А, ви про… — сказав він і почав сміятися. — Вам не здається, що ми занадто старі, щоб грати в ковбоїв? Зброї тут нема, не хвилюйтеся. Я ніколи в житті не тримав зброї.
Коли Дерек пішов у майстерню, я засунув праву руку в кишеню і великим пальцем повільно зняв пістолет із запобіжника. Потім звів курок і тримав його, затиснувши в руці. Я працював поліціянтом понад сорок років, але мені ніколи ні в кого не доводилося стріляти. Через брудну шибку я побачив, як Дерек нишпорив на верстаку, де були порозкидані всілякі речі. Потім він нахилився і почав ритися в коробці. Через кілька хвилин повернувся, тримаючи між великим і вказівним пальцем правої руки пачку «Кемел».
— Бачите? Можете вийняти руку з кишені. У вас там пістолет, правда?
— Так і є.
Він закурив, засунув пачку назад у кишеню і запитально на мене подивився.
— Ну що? Думаю, ви розумієте, що я не повторюватиму все це поліціянтові. Маю на увазі, справжньому.
— Я знаю.
— Але ви думаєте, що я вбив Анну, так?
— Так, гадаю, ви вбили її. У той час слідчі ретельно дослідили її минуле, шукаючи потенційних клієнтів. Я читав звіт. Дереку, вона не була повією. До зустрічі з вами вона приблизно два роки працювала барменкою в Атлантик-Сіті в місці під назвою «Рубіз Кафе». Її описували як гарну дівчину, порядну і розумну. Напевно, це все було у вашій голові — маю на увазі поганих хлопців і вимагання грошей, її важке минуле, те, що вона спала з великою кількістю людей і сміялася над вами за вашою спиною. Насправді цього всього не було, ви це вигадали. Я навіть не впевнений, що в неї був любовний зв’язок із професором. Може, вона просто попросила його про допомогу. Коли повернулася пам’ять, ваші нічні жахіття повернулися, так?
Він дивився мені просто в очі, облизуючи нижню губу.
— Думаю, вам краще піти. Це не моя справа, вірите ви чи ні. Я збираю речі.