— Дереку, час грати в бейсбол, хіба ні?
Він тицьнув указівним пальцем лівиці на мене, закручуючи великий палець так, щоб рука мала форму пістолета.
— Ви тямите в цьому, я серйозно.
Він показав мені на двері.
— Дереку, коли Леонора поїхала в Луїзіану?
— Десь два тижні тому. Чому питаєте?
— Та просто. Бувайте.
Я відчував його погляд у себе на спині, аж поки не повернув за ріг. Дерек, здавалося, не знав, що тепер усе робиться без дротів. Просто в нагрудну кишеню куртки ставлять спеціальний олівець.
Через кілька хвилин, коли я виїжджав із Візерспун-стрит, почув поліційні сирени. Десь у досьє на Сіммонза було вказано, що його батько давно переїхав в інший штат і зник. Цікаво, чи хтось перевірив цю історію. Він сказав мені, що Вайдер якось його загіпнотизував. Чи ж дізнався професор, на що здатний його пацієнт? Якого біса він дав такому збоченцю ключі від свого будинку? Чи ж він був упевненим, що його амнезія незворотна і що Сіммонз назавжди залишиться бомбою без детонатора? Але детонатор був там весь час.
Тільки дорогою в аеропорт я згадав назву Фліннової книжки і лабіринти кривих дзеркал, які бачив на карнавалах, коли був малим, — все, що ти бачив, потрапивши всередину, здавалося одночасно й істинним, і хибним.
Коли я під’їхав до платної магістралі, вже темніло. Я почав думати про зустріч із Діаною і до чого вона призведе. Нервував, ніби перед першим побаченням. Згадав про пістолет, дістав його з кишені, поставив на запобіжник і сховав у бардачок. Зрештою, я закінчив своє поліційне життя, не використавши пістолет, і добре, що так сталося.
Я знав, що забуду про цей випадок, як забув багато інших, з яких складалося моє життя, ці історії, напевно, були ані кращі, ані гірші за будь-які інші. Якби мені довелося вибрати тільки один зі своїх спогадів, історію, яку я запам’ятаю до самого кінця, спогад, який містер Альцгеймер ніколи не зможе в мене відняти, то хотів би запам’ятати цю спокійну, тиху, багатообіцяючу поїздку до аеропорту, коли знав, що знову побачу Діану і, можливо, вона вирішить залишитися.
Я бачив, як вона проходить через вихід і помітив, що в неї була тільки одна невелика сумка, ручний багаж, який беруть у дуже коротку поїздку. Я помахав їй, і вона помахала у відповідь. Кілька секунд потому ми зустрілися біля кіоску з книжками, і я поцілував її в щоку. У неї були інший колір волосся, нові парфуми й пальто, якого я раніше не бачив, але всміхалася мені так, як завжди.
— Це все, що ти захопила з собою? — запитав я, взявши сумку.
— Я найняла фургон, наступного тижня він привезе мої речі. Я збираюся на деякий час залишитися, отже, краще скажи своїй дівчині вимітатися, і то швидко.
— Ти говориш про Мінні Маус? Ді, вона пішла від мене. Думаю, що вона все ще закохана в того хлопця Міккі.
Ми йшли до стоянки, тримаючись за руки, сіли в машину і покинули аеропорт. Вона розповідала мені про нашого сина з дружиною та нашу онуку. І, слухаючи її голос, я відчував, що всі спогади про злочин, який не давав мені спокою вже кілька місяців, відлітають один за одним, зникаючи десь на шосе, як розвіяні вітром сторінки старого рукопису.
Епілог
Історія Дерека спричинила такий сплеск, що хвилі дісталися і до невеликого містечка в Алабамі. Данна Олсен зателефонувала мені через кілька днів, я саме прямував у Лос-Анджелес, щоб зустрітися з телевізійним продюсером. Також я мав зустрітися з Джоном Келлером, який недавно переїхав на Західне узбережжя й орендував будинок в окрузі Орендж, у Каліфорнії.
— Привіт, Пітере, — сказала вона. — Це Данна Олсен. Пам’ятаєте мене?
Я сказав, що пам’ятаю, й ми обмінялися кількома словами, перш ніж вона перейшла до суті.
— Пітере, я збрехала вам тоді. Я знала, де інша частина рукопису, я прочитала його ще до смерті Річарда, але не хотіла віддавати ні вам, ні комусь іншому. Я була зла. Читаючи його, зрозуміла, наскільки Річард кохав ту жінку, Лору Бейнз. Навіть коли видавалося, що він злий на неї, у мене не виникло жодних сумнівів: він помер, кохаючи її. Річард учинив нечесно. Я почувалася старою шкапою, яку він тримав поруч тільки тому, бо не знав, що ще робити. Я дбала про нього, мирилася з усіма його дивацтвами, а, повірте мені, їх було багато. Він використав останні місяці свого життя, щоб написати книжку, у той час як я була поруч. Я почувалася зрадженою.
Я був десь на Роузвуд-авеню, у Західному Голлівуді, перед рестораном, де мав зустрітися зі знайомим.
— Міс Олсен, — сказав я, — зважаючи на останні події, я маю на увазі арешт Сіммонза, не думаю, що…