— Я не звертаюся до вас із діловою пропозицією, — сказала вона, щоб одразу ж усе прояснити. — Я сподівалася, що рукопис більше не становитиме для вас як агента значного інтересу. Але все одно останнім бажанням Річарда було опублікувати рукопис. Якщо забути історію з Бейнз, ви знаєте, як він хотів стати письменником, і я гадаю, він був нестямно радів, якби ви взяли його роботу. На жаль, він не дожив до цього. Але тепер розумію: відправити його вам було б хорошою думкою.
Я не знав, що й сказати. Зрозуміло, я не збирався зв’язуватися зі справжньою історією злочину, оскільки вся теорія Флінна розбилася на друзки останніми подіями, які довели, що уява автора прикрасила реальні події. Джон Келлер довго розмовляв по телефону з Роєм Фріманом, відставним детективом, який став зіркою ЗМІ, — «КОЛИШНІЙ ДЕТЕКТИВ РОЗГАДУЄ ТАЄМНИЦЮ ДВАДЦЯТИВОСЬМИРІЧНОГО ВБИВСТВА» — і тимчасово переїхав у будинок своєї колишньої дружини в Сіетлі, щоб уникати репортерів. Джон надіслав мені електронного листа, у якому стисло пояснив, що в історії взагалі не залишилося таємниць.
Але я не міг сказати це Данні, вона й сама все чудово розуміла.
— Було б добре, якби я міг проглянути його, — сказав я, махнувши продюсеру, який ішов до ресторану. Його обличчя майже повністю було сховане під величезними зеленими сонцезахисними окулярами, що робило його схожим на гігантського цвіркуна. — У вас же збереглася адреса моєї електронної пошти, правда? Завтра я повернуся додому і знайду час перечитати його.
Продюсер помітив мене, але він не потрудився пришвидшити крок чи помахати рукою у відповідь. Він видавався спокійним, байдужим, у такий спосіб намагаючись підкреслити свою важливість.
Міс Олсен запевнила, що мала адресу моєї електронної пошти, і негайно відправить мені рукопис.
— Останні кілька тижнів були важкими для нього. Пітере, гадаю, це помітно з кінцевих розділів. Там є дещо… Та в будь-якому разі побачите, про що я.
Того ж вечора я зустрівся з Джоном Келлером, який підібрав мене біля готелю. Він був засмаглий і з двотижневою бородою, яка йому личила.
Ми пообідали в японському ресторані «Шуґафіш» на заході Сьомої вулиці, який, за словами Джона, був найновішою модною місциною і де він замовив нам столик. Кожні п’ять хвилин офіціанти підносили нам різні страви, вмісту жодної з яких я не зміг визначити.
— Це ж треба! — вигукнув він, коли я переказав йому розмову з Данною Олсен. — Подумати тільки! Якби вона тоді віддала тобі рукопис, ти б не підсадив мене на цю історію, я б не знайшов Фрімана і він не почав би ритися в старих файлах. І ми, ймовірно, ніколи б не дізналися правду про вбивство.
— З іншого боку, я б опублікував книжку, — сказав я.
— Книжку, яка не була б правдивою.
— Чий це клопіт? Знаєш що? Річарду Флінну не щастило аж до кінця. Навіть після смерті він утратив свій шанс видати книжку.
— Якщо так на це подивитися, — сказав він, піднімаючи свою маленьку чашку саке. — За Річарда Флінна, невдаху.
Ми підняли келихи в пам’ять про Флінна, а потім Джон почав натхненно розповідати мені про своє нове життя і про те, як йому пощастило працювати на телебаченні. Пілотна серія, у якій він виступав співавтором, мала хороший рейтинг, отож він сподівався, що з легкістю протримається принаймні ще один сезон. Я був радий за нього.
Я й досі не читав рукопис. Я знайшов його у своїй поштовій скриньці, коли повернувся в Нью-Йорк. Роздрукував усі 248 сторінок дванадцятим кеглем Times New Roman через два інтервали і помістив їх у папку у верхній частині мого столу. Тримаю його там, як монахи в Середньовіччі зберігали людські черепи, ніби нагадування, що життя коротке та швидкоплинне, а суд приходить після смерті.
Швидше за все, Річард Флінн помилявся до самого кінця. Лора Бейнз, імовірно, все-таки викрала рукопис професора. Вона залишила його помирати на підлозі, проте не була його коханкою. Дерек Сіммонз помилився, коли гадав, що Річард Флінн вибіг через скляні двері, побивши Вайдера. Джозеф Вайдер помилково вважав, що Лора Бейнз і Річард Флінн були коханцями. Вони всі помилялися, не бачачи нічого, крім власних нав’язливих ідей; усі вікна, через які вони намагалися виглянути, насправді виявилися дзеркалами.
Видатний письменник якось сказав, що спогади про минуле — необов’язково спогади про те, як усе було насправді. Гадаю, він казав правду.
Подяки
Я хотів би висловити подяку всім, хто допоміг мені з цією книжкою.