Від згадки про події того дня Девіда занудило: ось Кріспін підбурює його вилізти на дах сусіднього триповерхового будинку з фронтоном, ось він, Девід, з удаваною хоробрістю приймає виклик. Еббі дряпається за ними, сніжинки тануть на її віях. Він намагається ступати слідами Кріспіна й раз по разу послизається, але вдає, що йому зовсім не страшно, що запаморочлива висота — то пусте.
Еббі втрачає рівновагу, її сміх змінюється криком. Девід намагається її втримати й ненароком штовхає Кріспіна. Неначе в сповільненому кадрі, усі троє летять назустріч засніженій землі — удар і німа чорнота.
— А потім...
Девід змовк. Ділон звів брови.
— А потім... що?
Девідові стало млосно. Говорити про це було нестерпно, нестерпно було знову відчувати ту страшенну провину. Він чув голос батька, тихий, докірливий:
Як ти міг утнути таку дурницю, Девіде? Кріспін тебе підбурював, а ти взяв та й послухав? Ти усвідомлюєш, що тільки чудом не загинув? А той хлопець може залишитися в комі на все життя. Чому, чорт забирай, ти не думав головою, Девіде? Ти ж начебто такий розумний, чому ж ти не думав, що робиш?
Серце заколотилося. Він згадав, як мати тоді шикнула на батька, відтягла від лікарняного ліжка, але було запізно. Ці слова повисли між ними назавжди, мов ті вицвілі сірі фіранки, якими медсестри відгороджували його від надокучливих репортерів.
— Наступне, що я пам'ятаю, — це лікарня, пекельний біль, на тілі різні дроти й трубки — і лікарі, вони кажуть, що повернули мене з того світу.
Ділон кивнув.
— І де ж ти був?
— Точно не знаю. — Девід узявся однією рукою за голову й примружився, напружено згадуючи. — Пам'ятаю лише тунель, яскраве світло. Те саме, що згадують усі, кому довелося таке пережити. Більше нічого. Я прочитав усі книжки Елізабет Кублер-Росс на цю тему. Наскільки можу судити, зі мною не трапилося нічого унікального.
Ділон заговорив спокійно.
— Більшість людей, що бачили те світло, пригадують більше. Там явно було щось іще. Інакше просто бути не може. А ти блокуєш це у своїй пам'яті, — упевнено сказав він. — Можу закластися: хоч би що з тобою трапилося в тому тунелі, це якось стосується тих імен. Ти, як одержимий, записуєш їх у щоденник рік за роком уже майже чверть століття. Таке не трапляється просто так, випадково. Принаймні не з такою розсудливою, врівноваженою та прагматичною людиною, як ти.
— Але ж я зовсім не такий урівноважений, як ти думаєш, ось у чім річ! Мені взагалі здається, що я божеволію. Останнім часом я чую ці імена дедалі частіше. Що мені з цим робити?
— Мусиш іти до самого джерела. — Ділон стурбовано зморщив чоло. — Якщо ти настільки заблокований, то треба звернутися до гіпнотерапевта.
Девід запанікував. Останні слова подіяли на нього так, наче друг запропонував йому електрошокову терапію.
— Не хвилюйся. Тут усе чисто, — запевнив Ділон. — Апекс Дорсет працює з потерпілими від злочинів і з вашингтонською поліцією. Він дуже кваліфікований гіпнотерапевт і до того ж мій друг.
Ділон погортав візитник.
— Ось, тримай. — Він написав щось на аркуші з блокнота. — Я передаю тебе у винятково надійні руки.
Девід подивився на папірець у руці священика, однак не взяв його.
— Ділоне, мені не подобаються всі ці штучки...
— А тобі подобається, що імена не дають тобі спокійно жити? Мені здалося, ти шукаєш пояснення.
Девід не відповів. Потер скроні. Минулого вечора він записав у щоденник ще одне ім'я. Він намагався не думати про це.
Ділон упхав аркуш йому в руку.
— Найкраще почати саме з цього. Подзвони Алексу.
Девід склав папір учетверо й поклав у портмоне.
— Я тебе поінформую, що з цього вийшло.
— До речі, — зауважив Ділон, коли Девід уже рушив до дверей. — Ти так і не сказав, що сталося з твоїми друзями.
— З Еббі все гаразд. Вона тільки зламала руку. А от Кріспін...
Він змовк і спохмурнів. Ділон мовчки чекав.
— Кріспін впав у кому. Лікарі казали, можливо, він ніколи з неї не вийде. Батько час від часу цікавився, у якому він стані, протягом року чи близько того. Його відвезли назад до Швейцарії, але покращення не було. — Девід похитав головою. — У мене залишилась одна його річ. Але я досі не можу збагнути, навіщо йому був камінь із написом гебрейською мовою.
— Це ти про що? — Ділон схилив голову набік.
Девід знизав плечима.
— У нього був такий голубий камінь, дуже гладенький. Агат завбільшки з виноградину. Коли він агітував нас із Еббі вилізти на дах, то розмахував ним і нахвалявся, що камінь має магічну силу й оберігатиме нас від падіння. Якась чортівня, правда? — запитав похмуро.