Диктор щось іще бубонів, а Гатч тим часом виклав яєшню на тарілку. Доки Девід не вибереться з Нью-Йорка, доведеться сидіти тут, оберігати Мередіт і Стейсі й не дозволяти Мередіт набридати дитині своїми примхами.
— Здається, щось горить.
Гатч озирнувся на дитячий голос. Дівчинка стояла у дверях кухні: з розпатланим волоссям і досі червоними від сліз очима. Вдягнена вона була в ті ж спортивні штани та футболку, що були на ній у машині.
— Лісові пожежі досить далеко звідси, маленька. Просто дим швидко долає відстань. Що тобі зробити на сніданок? Яєшню? Чи ти полюбляєш пластівці?
— Я хочу поговорити з Девідом, — сказала Стейсі тоненьким голосом.
«Я теж», — подумав Гатч.
— Учора, коли він просив тебе забрати, він телефонував із Брукліну. А ввечері в Нью-Йорку була жахлива гроза.
Гатч кивнув у бік телевізора, — на екрані демонстрували намагання нью-йоркців якось пересуватися затопленими вулицями.
— Гроза вивела з ладу всю електрику, Стейс, навіть оператори мобільного зв'язку не працюють. Доведеться нам сидіти тут тихо та чекати, поки Девід не подзвонить.
— Просто не розумію, що відбувається. — Голос її тремтів, і Гатч бачив, що в очах її знову з'явився страх. — Тут лісові пожежі, а весь Нью-Йорк затоплено водою. Дивно, дуже дивно.
Стейсі наблизилась до вікна. Вона дивилася на дим, що здіймався від далекого жовтогарячого полум'я на горизонті, а коли повернулася до Гатча, в очах у неї бриніли сльози.
— Гатче, я безнастанно думаю про тих тварин, що опинились у вогні. Вони можуть урятуватися, хоч хтось із них?
Гатч відкашлявся.
— Хтось зможе.
— А решта? — Голос її обірвався. — Зрозуміти не можу, як таке дозволяє Господь.
Карі очі Стейсі були схожі на прозорі озерця болю. Неприховане страждання відбилося на невинному юному личку. Якби він тільки знав відповідь!
— Може, я не так багато знаю про Бога, як належало б, — нарешті мовив він. — Зате я добре знаю, як смажити яйця. Омлет, бовтанку чи окату яєшню, юна леді?
Стейсі судомно зітхнула та прикрила мокрі очі долонькою.
— Мабуть, бовтанку. — І знову підійшла до вікна й почала вдивлятись у далеку заграву.
— Як ви гадаєте, скільки піде часу, щоб загасити оті пожежі?
Розділ двадцятий
лизько двох годин пробирався Девід запрудженими вулицями до офісу Джадда Вонамейкера. Здавалось, увесь Нью-Йорк висипав на тротуари, юрмився навколо гучномовців, розшукував якусь їжу чи неушкоджений банкомат, — усі очікували бодай найменшого натяку на відновлення електропостачання й повернення до нормального життя.
Протискуючись крізь натовп, Девід ні на мить не забував про небезпеку й пильно стежив за людьми. Нарешті він дістався до надійної споруди ООН, але там було темно, офіс зачинено.
Девід тинявся біля входу, проклинаючи такий нікчемний зараз мобільник. Не працював і телефон у готелі. Скільки б не намагався він зв'язатися з Джаддом або Гатчем, усе було марно.
Пригнічений і сердитий, Девід міг лише сподіватися, що Стейсі тепер у безпеці під опікою Гатча. Питання, чи побачить він її колись знову, каменем тиснуло серце.
Що ж, доведеться повертатися до готелю. Не пройшов він і трьох кварталів, як апетитні булочки й пиріжки на вітрині магазину-пекарні заманили його всередину. Там було повно людей, а світло йшло тільки крізь вікно.
— Усе вчорашнє, — оголосив продавець, коли підійшла черга Девіда. — У нас розпродаж: три за ціною однієї. Закінчиться товар — настане кінець і мені. Що я можу спекти, як немає електрики?!
Девід купив півдюжини пиріжків, кілька шматочків бісквіта, дволітрову пляшку теплої кока-коли та знову вийшов на вулицю. Хоча за ніч вода трохи спала, машин практично не було, і це справляло моторошне враження. Він уважно роздивлявся навсібіч, прямуючи до готелю, і все роздумував, як це нападники розшукали їх минулої ночі.
Адже в Нью-Йорку мусить бути не одна тисяча ворожок Таро, — як сталося, що Темні янголи дізналися, до якої саме вони звернулися? Адже їхнє рішення було спонтанним.
Якщо тільки за нами не стежили від самого ресторану. Від «Йоцуби». Якщо Темні янголи вистежили нас за вечерею із Джаддом, Вонамейкер також у небезпеці.
А попередити його неможливо, як неможливо застерегти тих ламед-вовників, що залишилися живими, про небезпеку, котра загрожує їм. Девід не мав упевненості, що знає імена їх усіх, — та чи взагалі в його пам'яті залишилися хоч якісь імена?