І тут він побачив чоловіка з бичачою шиєю, років двадцяти п'яти, котрий протискався до початку черги. На ньому була форма Асоціації безпеки аеропортів, а білявка зі шпильками, побачивши його, аж засяяла. Це могло свідчити лише про одне: він прийшов їй на зміну.
От і маєш.
Чимось цей чоловік нагадав Девідові одного з найамбітніших його студентів. Було щось таке в його статурі. Він упевнено вмостився на місце білявки. Постава контролера випромінювала агресивність. Роздивившись перші документи, що йому вручили, він жбурнув їх назад із коротким різким кивком.
Цей на надмірну ввічливість не страждає.
І тут сталося таке, від чого в Девіда обірвалося серце. Чоловік, що стояв за п'ять людей перед ним, подав контролерові свої папери, і той розглядав їх досить довго. Однак не це стривожило Девіда. Замість повернути чоловікові його паспорт і талон на посадку, новий контролер зажадав іще одне посвідчення особистості.
Алан Шифман має лише одне.
Девід відчув, як спітніли в нього долоні, і примусив себе глибоко вдихнути, поки той пасажир порпався в портмоне.
Секунди тяглися, як вічність, і нарешті контролер неохоче повернув чоловікові всі документи й махнув рукою, — мовляв, проходьте.
Девід наструнчився, розглядаючи пасажира, що швидко віддалявся. «Ми маємо майже однакову статуру й вік, — занепокоївся він. — І колір волосся такий самий».
Він шукає мене.
Девід переборов бажання вийти з черги. Це лише привернуло б до нього увагу. Шляхів для відступу не було. Залишалась одна дорога — уперед. Він мусить прорватися.
Кров бухкала у вухах Девіда, коли контролер простяг руку за його паспортом і талоном на посадку. Він не поспішав повертати папери. Навпаки, очі його прошивали Девідове обличчя, і він уже розтулив рота щось казати. Але Девід його випередив.
— Маю вам дещо повідомити, — мовив він стиха. — Через вісім людей за мною стоїть один тип — у фірмовій футболці «Коре Лайт» і бейсболці. Ми одночасно були в туалеті. Можливо, мені просто здалося, але поводився він трохи дивно.
— Що це означає — дивно?
Контролер ніби просвічував його обличчя рентгеном.
— Присягатися не буду, може, я помиляюся, — квапливо заговорив Девід, — та мені здалося, ніби він сховав щось блискуче собі під бейсболку. Мабуть, це дрібниці, — додав він поспішно, — але я вирішив комусь доповісти. У наш час, знаєте, усяке буває.
На якусь мікромить очі контролера відірвалися від його обличчя та вп'ялися в чергу. Девід побачив, як він стиснув зуби, коли вгледів у черзі містера Гучномовця.
— Ви повелися цілком правильно, сер.
Контролер більше й не глянув на Девіда, а простяг руку за новим комплектом документів, і очі його перебігали з жінки, котру він перевіряв, на горлопана в бейсболці.
Зусиллям волі Девід примусив себе не прискорювати ходи, ідучи до апарата просвічування й конвеєра, однак одяг у нього став мокрий від поту. Тільки коли він знову взувся й рушив до зали очікування, відчуття полегшення зігріло йому душу, як ковток саке.
За кілька хвилин Йаель швидко перетнула зал і всілася на кріслі поруч із ним. На вустах її грала усмішка, яка перейшла у дзвінкий сміх.
— І що це ти, дозволь спитати, сказав отому контролерові, що він як скажений накинувся на того бідолашного жлоба, який стояв за мною в черзі?
Розділ тридцять четвертий
кесь безглуздя. Просто купи не тримається. Кинути все та мчати до Гітроу зустрічати батька? Може, хоча б узяти ту трикляту машину чи ні? Власне можна було б попросити Ґілберта підвезти його. Ні, не можна. Тон електронного листа був суворим.
Мені необхідно поговорити з тобою віч-на-віч, Кріспіне. До мене дійшло дещо, і тільки ти можеш усе прояснити. Прибуваю до Гітроу о 21:47. Чекатиму біля виходу з митної зони. Не підведи.
Він поводиться зі мною, як із десятирічним хлоп'ям. Звісно, йому не подобається, що я маю такий вплив на Коло. За останні дванадцять років я досяг значно більшого, ніж він за весь час своєї блискучої кар'єри. Я стою на відстані в один крок від величі й слави, а він командує мною, як директор школи якимось першокласником.
Змій із відразою згорнув лист і потягся за палицею. Як скажеш, батьку.
Шкода. Зараз йому доведеться змити з себе в душі мускус — аромат Хлої, що залишився в нього на шкірі. Якою довгою та химерною була ця ніч кохання, яке могутнє вивільнення від напруженого полювання за іменами. Коли він намилювався під душем, подряпини від її нігтів, що впивалися в його плоть, горіли вогнем. Він насолоджувався гострими дотиками болю та пригадував знов і знов, як закопилювала вона губу, коли викрикувала його ім'я.