На відміну від Седони, заземленої, закоріненої в ґрунт, із глибин якого виривалися вихори, Сафед, здавалося, черпав свою ауру з небес. Навіть повітря неначе випромінювало чисте й блискуче як діамант світло. Девід висунувся у відчинене вікно, коли машина досягла вершини пагорба, і Йаель показала йому парк Цитаделі.
— На цьому місці стояла перша фортеця хрестоносців. Коли вони захопили Сафед, то вигнали звідси всіх юдеїв. Згодом інші, і серед них лицарі Храму — тамплієри, утримували місто до 1517 року, а тоді влада Оттоманської імперії поширилася на ввесь Ізраїль.
У центрі міста вулицями поспішали юдеї-хасиди, одягнені в сюртуки й крислаті капелюхи, подібні до тих, у які вбиралися їхні прадіди в Польщі дев'ятнадцятого століття. Туристи в шортах, майках і бейсболках переходили від одної галереї до іншої, минаючи середньовічні синагоги, що густо стриміли поміж модних бутиків і кав'ярень на вулицях, вимощених бруківкою.
— Центр кабалістики Гавриїла отам — прямо й ліворуч. — Йаель указала на звивисту під'їздну алею. На гребені пагорба, за красивою огорожею, височіла довга будівля з арочними вікнами. Квітки кактусів та інших рослин пробивалися між короткими металевими шпичаками, що бронзою виблискували на сонці. Дах під червоно-коричневою черепицею надавав центру вигляду скоріше тосканського ресторану, ніж міжнародного осередку містичних досліджень.
Девід проминув ворота слідом за Йаеллю та Йосефом, і тут задзвонив його мобільник. Він стривожився.
— Господи! Це Стейсі! — вигукнув він, побачивши номер, що висвітився.
Йаель рвучко повернулася до нього. Він натиснув на кнопку.
— Стейс! Із тобою все гаразд? Чи...
І тут у нього обірвалося серце.
Розділ сороковий
лізабет Вейкфілд підвелася з пишного ліжка й із задоволенням оглянула наймане помешкання в Блумсбері.
Велетенське ліжко з вишневого дерева, про яке вона мріяла з дитинства, виглядало так розкішно, як шоколадно-ромовий торт у вітрині цукерні. Воно було зовсім не схоже на прісну, цнотливу спальню в неї вдома.
Її коханий приходив у захват від кожної візерунчастої наволочки, яку вона купувала, від кожного комплекту дорогих єгипетських простирадл, навіть від кремово-золотавої пухової ковдри-дюве, і казав, що ложе, на якому вони кохаються, майже таке ж гарне, як і вона сама.
Елізабет знала, що вона негарна. Підборіддя надто гостре, темне волосся — якесь неживе, і єдиними її принадами були довгі витончені пальці й темно-карі очі. Але він вважав її гарною, і тут, в оцій кімнаті, вона йому вірила.
Він, звісна річ, був одружений. І багатий. І можновладний. Вона також. Вони познайомилися випадково, у театрі «Олд вік», коли чекали на своїх супутників життя в барі під сценою театру.
Між ними миттєво пробігла іскра. Аж до тієї миті їй і на думку не спадало заводити роман. Вона була жінкою серйозною, старшим партнером юридичної фірми, що заснував її дідусь. Шлюб Елізабет був надійним і поміркованим, а чоловік-хірург — прекрасним товаришем.
Тож вона здивувала навіть себе саму, коли пристала на пропозицію люб'язного та життєрадісного незнайомця випити по келишку вина, а там і повечеряти разом наступного тижня.
Та кому зашкодить, якщо вона повечеряє з таким чарівним мужчиною? Її чоловік так і так читав того вечора лекцію в університеті.
Очікувалося, що це буде просто собі одна вечеря, — проте вона вилилась у чотири роки вкрадених вечорів, захопливих розмов і оце приватне гніздечко, де вони віддавалися сексуальному пориву, який спалахує блискавкою лише між потаємними коханцями.
Десь між довгим вікендом у Ліоні, куди вони обоє вирвалися з незаперечного приводу, і нічною прогулянкою набережною в Сан-Тропе, де вона нібито брала участь у конференції з інтелектуальної власності, Елізабет закохалась у нього.
А як було не закохатися? «Він такий щедрий, такий ніжний, такий дотепний», — думала вона, запалюючи тонкі золоті свічки на тумбочці біля ліжка та сприскуючи постіль лавандою.
Серце закалатало, коли за хвилину вона почула дзвінок у двері. Вона швидко оглянула себе в дзеркалі: поправила рубіновий медальйон на шиї, розгладила рукою низ короткої чорної сукні. Відчиняючи двері, вона усміхалась, але одного погляду на його обличчя було досить, аби зрозуміти: щось трапилося.
— Що з тобою? Ти такий засмучений.