Він заплющував очі й, насолоджуючись легким ароматом лимонних дерев, що доносився з долини, слухав давні грецькі й римські вистави, які саме відбувалися в амфітеатрі.
Сьогодні в амфітеатрі було тихо, в саду теж ні душі. А за міцними мурами вілли Едуардо ді Стефано приймав обраних гостей — двадцятьох чоловіків, які щось обговорювали стишеними голосами.
Лакей мовчки ходив довкола довгого стола, за яким вони сиділи, й наповнював келихи тридцятип'ятирічним портвейном. Доки Сильвіо був у кімнаті, говорили лише про неймовірну спеку та вечерю з шести страв, якою їх щойно частували. Та за якийсь час він непомітно вийшов — усі почули, як за ним зачинилися двері з червоного дерева з вигадливим різьбленням. Тоді Едуардо ді Стефано встав, замкнув двері на ключ і заговорив своїм чітким, заворожливим голосом:
— Сьогодні, мої вірні друзі, ми впритул наблизилися до мети. Тридцять три перешкоди усунено. — Присутні голосно зааплодували. Ді Стефано замовк, проникливі очі засвітилися вдячністю. Це був надзвичайно привабливий чоловік із високим розумним чолом, твердим підборіддям та усмішкою, що могла б розтопити золото. Йому було вже майже шістдесят, однак сивина лише ледь-ледь торкнулася темного волосся, і це додавало йому шарму так само, як і смокінг від Армані. Доки гості аплодували, він крутив золотий перстень із двох переплетених змій на середньому пальці, чекаючи тиші.
— А ще важливіше те, — вів далі ді Стефано, — що наш Змій на порозі остаточного відкриття.
З усмішкою він повернувся до поважного золотоволосого банкіра — чоловіка, родині якого було довірено зберігати їхні величезні статки ще шістнадцятого століття. Це його син зумів безпомилково виявити всі тридцять три мішені для Темних янголів, це завдяки йому довгоочікуваний тріумф став таким близьким.
Гості знову зааплодували, і банкір на знак вдячності схилив голову.
— Мене повідомили, — промовив ді Стефано, — що ваш син знову три доби не відходив від комп'ютера. Панове, тепер щомиті він може знайти решту інформації — останні три імені.
Чоловіки, позривавшись на ноги, перезиралися між собою, вражені та зворушені. Понад сто поколінь їхніх предків наполегливо шукали цього знання, прагнули до цієї мети. Передчуття близького успіху, цілковитого духовного просвітлення приголомшувало, п'янило, як солодка пристрасть, як вогонь, що спалює тіло та звільняє душу.
— Будьмо, друзі! — Ді Стефано підніс келих і зустрівся поглядом зі своїм заступником Альберто Ортеґою. Колишній Генеральний секретар ООН широко йому всміхнувся і теж підніс келих.
— Приготуймося ж до решти подорожі. — Неспішно, смакуючи, ді Стефано відпив темного густого портвейну, решта зробили те саме. Цей звичний ритуал заспокоїв його й підбадьорив.
Він згадав, як йому дозволили взяти в ньому участь уперше. У ніч напередодні він не стулив очей і ані крихти не проковтнув за весь день.
Батько ніколи й натяком не давав йому зрозуміти, що відбувається в цій кімнаті протягом тих особливих прийомів, які влаштовувалися двічі на рік. У дитинстві він знав лише, що слуги починають готуватися до цих банкетів уже за кілька днів, і навіть мати не сміє туди заходити.
Бувало, він прокидався о п'ятій ранку від шурхоту автомобільних шин на всипаній гравієм алеї, що вела з пагорба на шосе, — це гості, наче зірки, що гаснуть перед світанком, тихо зникали.
Що вони робили тут усю ніч? Він знав, що батько — важлива персона, так само, як і ті чоловіки, що приїздили сюди двічі на рік, — серед них були відомі політичні діячі й глави держав.
Здавалося, ніби ООН проводить засідання на Сицилії, у них удома.
Відколи різьблені подвійні двері вперше зачинилися перед ним, залишаючи його на самоті у викладеному мармуром передпокої, він завжди мріяв бути там, сидіти поруч із батьком і слухати, убирати в себе владу, що зосереджувалася в цій кімнаті.
Аж коли йому виповнилося вісімнадцять, він одержав власний талісман — золотий перстень, якого ніколи не знімав, — а також запрошення на ці збори.
Від побаченого там йому стало гидко.
Дивовижно, але мало-помалу ритуал, яким закінчувався вечір, почав йому подобатися. Батько, котрий, на щастя, мав терпіння й чуйність, пояснив, чому це потрібно робити і яку високу мету вони переслідують. Жінки, що їх вони посвячують, відіграватимуть важливу роль, коли світ належатиме їм. Ретельно відібрані, ізольовані, вони будуть потрібні, щоб виконувати свою природну функцію. Добровільно або примусово.