Ніх подумав про панну Лупеску, її жахливе частування, конспекти і тонкі губи, і відповів:
— Ризикну.
Трійко його нових друзів, може, й були завбільшки з дитину, але сили мали значно більше, тож Ніх і кліпнути не встиг, як Єпископ Бата й Уельсу підхопив його і підняв над головою, а Герцог Вестмінстерський взявся за кущик миршавої трави, вигукнув щось схоже на: «Ска! Те! Хаваґа!» і потягнув. Кам'яна брила, що лежала на могилі, розчахнулася, наче люк, відчиняючи вхід у темряву.
— А тепер хутко, — сказав Герцог, і Єпископ Бата й Уельсу кинув у темне провалля хлопчика та сам скочив униз, за ним — Високоповажний Арчибальд Фіцг’ю, і останнім прудко стрибнув Герцог Вестмінстерський з криком «Ве карадос!», що замикає браму гулів, і надгробок захлопнувся за ними.
Ніх падав крізь морок, перевертаючись, наче кулька, надто здивований, щоби боятися, і думав, якою ж глибокою може бути діра під могилою, аж ось дві сильні руки підхопили його під пахви, і хлопчик полетів крізь суцільну темряву.
Уже багато років Ніх не потрапляв у таку темінь. На кладовищі він міг бачити, як бачать мертві, і жодне поховання, могила чи склеп не були для нього по-справжньому позбавленими світла. Але зараз він опинився в абсолютній темряві, його смикали й тягли вперед, аж вітер у вухах свистів. Це було лячно, але й страшенно захопливо.
А потім з'явилося світло, і все змінилося.
Небо було червоним, але не теплим багрянцем заходу сонця. То було агресивне червоне сяйво кольору запаленої рани. Саме сонце було маленьким і здавалося відгорілим та далеким. Четвірка спускалася крізь холодне повітря до якоїсь стіни. Надгробки і статуї, що стриміли з неї, створювали враження кладовища, перевернутого догори дриґом, і Герцог Вестмінстерський, Єпископ Бата й Уельсу та Високоповажний Арчибальд Фіцг'ю, наче три зморшкуваті шимпанзе, стрибали надгробками й статуями, на ходу перекидаючи Овенса один одному, жодного разу не проґавивши, завжди підхоплюючи його, навіть не дивлячись.
Ніх намагався розгледіти могилу, крізь яку вони потрапили в цей дивний світ, але бачив лише суцільну стіну надгробків. Цікаво, чи всі вони були дверима для тих, хто ніс хлопчика…
— А куди ми біжимо? — запитав він, але його слова відніс вітер.
Вони мчали швидше і швидше. Ніх побачив, як попереду перевернулася статуя, і в кармазинове небо вилетіли ще два створіння, такі самі, як ті, що несли Овенса. Одне було вдягнене у поношену шовкову сорочку, яка, схоже, колись була білою, а друге — у поплямований сірий костюм, явно завеликий, з рукавами, порваними на лахміття. Ці двоє помітили хлопця та його нових друзів і рвонули до них, легко подолавши шість метрів.
Вереснувши, Герцог Вестмінстерський удав із себе наляканого, і разом зі своєю ношею створіння пострибали стіною могил униз, а двоє новачків кинулися навздогін. Вигоріле сонце витріщалося на них, наче мертве око, і не було схоже, щоб хтось із них стомився чи захекався, і врешті-решт їх наздогнали біля велетенської статуї, усе обличчя якої перетворилося на один здоровий наріст. Овенса представили Тридцять третьому Президенту Сполучених Штатів і Китайському Імператору.
— Це пан Ніх, — мовив Єпископ Бата й Уельсу. — Він стане одним із нас.
— І він шукає доброї їжі, — додав Високоповажний Арчибальд Фіцг’ю.
— О, з нами вишукані страви тобі забезпечені, юначе, — відповів Китайський Імператор.
— Ще б пак, — підхопив Тридцять третій Президент Сполучених Штатів.
— Стану одним з вас? Тобто перетворюся на такого, як ви? — уточнив Ніх.
— Розумний, як біс, кмітливий, як лис, нічого від тебе не приховаєш, — відгукнувся Єпископ Бата й Уельсу. — Саме так. Одним з нас. Таким само сильним, швидким і непереможним.
— Матимеш міцні зуби, що розкришать будь-які кістки, довгий і гострий язик, що дістане кістковий мозок з найглибшої кісточки, здере плоть зі щокатого обличчя, — додав Китайський Імператор.
— Здатним ковзати з тіні в тінь, небаченим, непідозрюваним. Вільним, як вітер, швидким, як думка, холодним, як крига, міцним, як криця, небезпечним, як ми. Як ми, — долучився Герцог Вестмінстерський.
Ніх глянув на них і мовив:
— А що, як я не хочу ставати таким?
— Не хочеш? Звісно, що хочеш! Що може бути кращим? Навряд чи в усьому всесвіті знайдеться бодай хтось, хто не хоче бути таким, як ми.
— Ми живемо в найкращому місті…
— У Гульхаймі, — встряг Тридцять третій Президент Сполучених Штатів.
— Їмо найкращу їжу, живемо найкращим життям…
— Тільки уяви, — перебив Єпископ Бата й Уельсу, — як смачно пити чорний іхор, що збирається у свинцевих трунах! Як це — почуватися важливішим за королів і королев, і президентів, і прем'єрів, і героїв, знати це напевне, бути важливішим за них так само, як люди важливіші за брюссельську капусту.