Ебенезер Болґер робив гроші за прилавком, купував і продавав, але під прилавком і в задній кімнаті торгівля йшла ще краще, коли він приймав, а потім тишком збував речі, які навряд чи можна роздобути чесним шляхом.
Його діло було айсбергом. На поверхні лежала тільки запилюжена крамничка. Решту ж було ретельно приховано від очей, як і хотів лихвар.
Ебенезер Болґер мав окуляри з товстими скельцями і незмінний вираз легкої відрази на обличчі, як у людини, яка не могла здихатися кислого смаку в роті, бо щойно відсьорбнула чаю, а молоко в ньому виявилося прокислим. Цей вираз добре слугував йому під час прийому речей. Із цим кислим виразом він казав клієнтові: «Якщо чесно, ця річ нічого не вартує. Я дам за неї, що зможу, раз уже вона цінна, як спогад». І якщо вдавалося отримати від Ебенезера Болґера бажане, вважайте, що вам пощастило.
Зрозуміло, що з такими справами відвідувачі в Ебенезера бували дивні, але хлопчик, який прийшов того ранку, був одним з найнезвичайніших клієнтів, яких лихвар ошукав за своє життя. На вигляд йому було років сім, а одяг — явно дідусевий. Від нього тхнуло сараєм. Волосся хлопець мав довге і занедбане, а загальний вигляд просто-таки похоронний. Руки він тримав глибоко в кишенях запилюженої брунатної куртки, але навіть так Ебенезер бачив, що у правиці той щось міцно стискає, і не просто стискає, а наче намагається захистити.
— Перепрошую, — мовив хлопчик.
— Слухаю, синку, — обережно відповів Ебенезер Болґер.
«Діти, — майнула думка. — Вони або щось крадуть, або намагаються продати свої іграшки». Зазвичай, в обох випадках, лихвар відмовлявся. Купи щось поцуплене у малого, і за мить з'являються розгнівані батьки, які звинувачують тебе у тому, що за десятку ти купив у їхньої крихітки Джонні чи Матильди весільну обручку. Від дітей більше клопоту, ніж вигоди.
— Моїй подрузі дещо потрібне, — сказав хлопчик. — От я й подумав, може, у вас це є.
— Я в дітей нічого не купую, — мляво відказав Ебенезер Болґер.
Ніх витягнув руку з кишені й поклав брошку на зашмарований прилавок. Болґер кинув на неї поглядом, а потім придивився уважніше. Відтак зняв окуляри. Взяв з прилавка спеціальний ювелірний окуляр і притулив до ока. Увімкнув підсвічення прилавка й уважно обдивився брошку.
— Зміїний камінь? — запитав він радше себе, ніж хлопця.
Тоді поклав на місце окуляр, вдягнув свої окуляри, пришпилив хлопця невдоволеним і підозріливим поглядом та спитав:
— Звідки це в тебе?
— Ви збираєтесь її купляти? — відповів запитанням на запитання Ніх.
— Ти вкрав цю річ. Поцупив з якогось музею, еге ж?
— Ні, — спокійно відказав Ніх. — То ви будете її брати, чи мені пошукати покупця деінде?
Невдоволення Ебенезера Болґера зникло. Зненацька він став сама люб'язність. З широченною усмішкою.
— Вибач, просто такі речі нечасто з'являються. Принаймні не в таких крамницях, не за межами музеїв. Але я б залюбки її купив. Ось що я тобі скажу. Чому б нам не посидіти за чашечкою чаю і печивом — а в мене в задній кімнаті є печиво з шоколадом, — і поговорити про те, скільки може коштувати ця штучка. Як тобі?
Від того, що цей чоловік нарешті виявив доброзичливість, хлопцю полегшало.
— Мені потрібні гроші, щоб купити надгробок, — пояснив Ніх. — На могилу подруги. Ну, не те щоб подруги. Знайомої. Вона допомогла мені з ногою.
Ебенезер Болґер не звертав уваги на бурмотіння хлопця, а завів його за прилавок, відчинив двері до комори — маленького приміщення без вікон, захаращеного стосами коробок, забитих мотлохом. У кутку стояв старий великий сейф. Ще там була коробка зі скрипками, купа чучел тварин, стільці без сидінь, книжки й газети.
Біля дверей стояв маленький столик, Ебенезер Болґер витягнув один (і єдиний) стілець і всівся, лишивши гостя стояти. Лихвар пошарудів у шухлядці, в якій Ніх помітив півпляшки віскі, витягнув майже порожню упаковку печива з шоколадом і запропонував одненьке хлопцю. Відтак увімкнув настільну лампу, знову подивився на брошку — червоні й жовтогарячі вихори в камені — і оглянув чорну металеву оправу, стримуючи легкий дрож, який навіювали голови змієподібної істоти.
— Вона стара. Мабуть, нічого не варта, але точно сказати важко, — сказав уголос лихвар, а подумки вирішив, що річ безцінна.
Ніх посмутнішав. Ебенезер Болґер намагався справити втішливе враження: