Двадцять сьомого серпня тисяча п'ятсот вісімдесят п'ятого року обох дітей розлучили, і десятирічний хлопчик та шестирічна дівчинка гірко плакали. Та була війна, а війна розлучає серця, либонь, ще й куди жорстокіше. Ніхто не мав сумніву, що Ян і Міга про свої перші дитячі враження дуже скоро забудуть, і що ж, погляньмо, чи так це було насправді!
Минули роки. Помер Йоганн Геердес Норріс, помер і Міхаель ван Берген, багатство якого розтануло, мов сніг на сонці.
Отож в одному з будинків за міським муром на антверпенській набережній сиділа в своїй кімнатці одягнена в чорну жалобну сукню Міга — чарівна юна красуня, ще дуже бліда після довгих безсонних ночей край батькового смертного одра. Вона пряла. В очах її стояли сльози, а серце сповнював невимовний біль і туга. Після батькової смерті бідолашна дівчина залишилася зовсім самотня у великому місті та ще й у такий страшний час, коли слабкі люди були майже беззахисні перед будь-яким гнобителем, будь-яким нахабою.
Невже Міга ван Берген була така вже самотня?
Нещасне дитя! Якраз те, що вона була не зовсім самотня, й додавало їй ще більше клопоту.
Про дочку Міхаеля ван Бергена ще було, звичайно, кому подбати; сирітка, певна річ, знала, що в неї ще є на світі одне вірне серце, що Ян Норріс із Амстердама віддав би за неї останню краплину крові. Але Яна Норріса оголошено поза законом, і якби він попався на антверпенських вулицях до рук іспанців, йому загрожувала б шибениця. А морський гез Ян Норріс з'являвся перевдягнений на антверпенських вулицях досить часто.
Ян Норріс не забув так скоро про свої дитячі враження, як сподівався Ян Геердес Норріс, його батько.
Ян і Міга все ще були нареченим і нареченою. Вони заприсяглись одне одному, що ніяка на світі сила їх не розлучить; та поки був живий старий Міхаель, жодне з них не знало, що з усього цього вийде.
І ось Міхаель ван Берген помер, і минуло вже два тижні після його похорону. Проте кілька місяців тому Ян зник. Чи він іще бодай живий? Може, його вже поглинули хвилі? Або іспанці взяли судно на абордаж, а Яна полонили й повісили?
Хто їй скаже?
Що діяти бідній, покинутій Мізі в цьому спорожнілому для неї світі, якщо Ян загинув?
Поволі насувалася ніч, та лягати в ліжко Міга боялась. Від горя й страху спати вони не могла, навіщо ж лягати? Помалу в кімнатці стало зовсім холодно, але сирота, здавалося, цього не помічала й вугілля до невеличкого каміна не підкладала. Нарешті Міга відставила прядку, затулила долонями обличчя й похилила голову на груди. Так вона сиділа досить довго, аж поки змерзла. Тоді дівчина підвелася й вирішила лягти спати.
Вона ще раз підійшла до дверей, щоб поглянути, чи засунула як слід засуви, й раптом прислухалася — прислухалась, затамувавши дух.
— Міго! — прошепотів хтось за дверима.
Сирота вся затремтіла.
— О Господи!
— Міго! — знов почула вона шепотіння крізь щілину в замку.
Дівчина скрикнула, хутко повідсувала засуви й крутнула ключа. Двері рвучко відчинились, і наступної миті юнак в офіцерській формі полку найманців з іспанським військовим шарфом через плече уже тримав це чарівне дитя в обіймах.
— Міго! O Міго!
— Яне! Любий мій, коханий мій Яне!
На кілька хвилин обоє за палкими поцілунками забули про мову. Та потім юнак сів, здавалося, геть виснажений на стілець поруч, і Міга аж тепер побачила, що одяг у коханого зовсім пошарпаний, що Ян загубив капелюха, а на щоці в нього з невеличкої ранки сочиться кров.
— Боже милий, Яне, що сталося знов? Я вся тремчу, Яне… Ох, ти знов стрімголов кидаєшся в саме пекло… О Яне, Яне, лихий мій Яне!
— На цей раз мене справді ледве не спіймали, Міго! Але не бійся, рибонько, мене ж усе-таки не спіймали… Чорт, якби мені не поталанило, я вже теліпався б, як собака, в зашморгу!
— Ох, Яне, і ти ще кажеш, що кохаєш мене? Що вивезеш мене з цього міста і врятуєш? О Боже праведний! Ти загинеш, і я з тобою, а батько мій теж помер… О святий, милостивий Боже, що зі мною буде? Хто мене захистить, хто мені поможе?..
— Твоя правда. На жаль, правда твоя, бідолашна моя, люба моя Міго! Ось і твій батько помер, а мене тут не було, щоб утішити тебе в тяжку годину. Ми тоді, мабуть, саме плавали туди-сюди біля Дюнкерка — хотіли пустити на дно отих мародерів… Ох, це так жорстоко, Міго, але… але інакше я не міг, і сьогодні ввечері теж не можу. Задля честі нашої вітчизни ніхто не має права шкодувати свого життя… Ох, Міго, Міго, кохай мене бодай трохи, хоч я тобі й поганий захист і опора. Бідний тато Міхаель…