Ян Норріс обняв бліду, тремтячу наречену, всіляко намагаючись її втішити. І коли йому це трохи вдалось, він почав розповідати далі про те, що сталося з ним у таверні «Під золотим левом».
— Чуб у меня став дибки, кров застугоніла в скронях. Та я мусив стримуватись, щоб не виказати себе, а це було нелегко. І все ж таки Ян Норріс упорався з собою й сидів так, наче не розумів по-італійському ні бе, ні ме. Присягаюся графом Лумеєм, вони там замишляли брудну справу, чорнішу за ніч. Але тепер я знаю все, і цього досить. Післязавтра вдосвіта «Андреа Доріа» виходить у море — адміралів наказ уже надійшов, — і, оскільки обставини дуже сприятливі, завтра вночі ті двоє мають здійснити свій підступний план. Завтра вночі моя горличка Міга ван Берген з поміччю диявола й лейтенанта Леоне делла Роти має стати власністю капітана Антоніо Валані. Завтра вночі вони нападуть на твій будинок, але зроблять це так тихо, що не почує жоден сусіда, і жодна душа в цілому Антверпені не згадає про це. На галіоні з Мігою! Швиденько знятися з якоря, хлопці-молодці, — і гайда на лови баламутів єретиків, швиденько у відкрите море! Хто ж бо почує серед морських просторів крики на ґвалт і плач маленької Міги? О небо й пекло! А Ян Норріс сидить собі в «Золотому левові» і не може навіть писнути, тільки стискає потай у руці ножа і не має права вкласти на місці двох мерзенних шептунів!
— Ох, Яне, Яне, заради твоєї й моєї матері… заради нашого кохання, врятуй мене! Не дай, щоб я потрапила до їхніх рук! Краще смерть, ніж отака наруга!
— Вгамуйся, вгамуйся, дівчинко! До завтрашньої півночі ще далеко. В Амстердамі ми ще не раз, сидячи біля вогню, згадуватимемо про цю історію. Покладися на мене, серце моє, нічого поганого з тобою не станеться, поки Ян Норріс ще твердо стоїть на ногах! Та слухай же далі, я розказав не все. Я хочу ще раз розповісти тобі, як вийшло, що вони відчули в мені другого капітана чорної галери. Це була вже веселіша історія, ніж та, яку я щойно розказав.
— Ой, Яне, Яне, послухай, як б'ється в мене серце!.. О Боже милий, хто захистить бідолашну Мігу? Яне, тікаймо краще сьогодні, зараз, я вже не можу тут спокійно дихати, я задихаюся в цій кімнаті!
— Спокійно, спокійно, люба Міго. Я б залюбки взяв тебе з собою сьогодні, і човен для нас знайшовся б, але ти тільки прислухайся до того, що діється внизу, на вулицях! Ціле місто вже знає, що сюди проникли переодягнені люди з чорної галери. Чуєш отой гамір унизу? Бігають, нишпорять… То вони шукають мене, і зараз нам не пощастить вибратися звідси. Сядь і не тремти так, нам іще нічого не загрожує, а час — найкращий порадник. Думай про ту хвилину, коли ми сидітимемо в Амстердамі біля каміна. Ха-ха-ха, нехай шукають! Ян Норріс надто спритний і хитрий, та й шкода було б хлопця, якби його повісили, чи не так, Міго?
— Ох, Яне, Яне!..
— Міго, люба, поцілуй мене ще раз і… ще раз… а тепер повернімося до моєї розповіді. Сиджу я, одне слово, й кусаю собі до крові губи, але не пропускаю з їхньої розмови жодного слова. А ті мерзотники базікають собі далі та тішаться своїм диявольським планом. Потім вихиляють до дна келихи, встають і вже хочуть піти, але в таверні така товкотнеча, що біля дверей їм доводиться затриматись. І саме в цю хвилину двоє чоловіків вносять на плечах якесь хлопченя. Коли юрба в таверні впізнала його, прокотилося гучне «ура». Те хлопченя виявилося юнгою з «Іммаколати» — одним-однісіньким з усієї команди, хто зостався живий і, відчайдушно побовтавшись у морі, вибрався на берег. Кожному кортить побачити те хлопченя, побалакати з ним, усі збилися довкола й простягають йому свої келихи та глечики. Ну, міркую собі, якраз пора скористатися з цього гармидеру й непомітно втекти. Прослизаю я, отож, попід самими стінами до виходу й уже стою майже коло дверей, коли це раптом, наче на зло, попадаю на очі юнги — він-бо все ще сидить на плечах у тих двох чоловіків. Хлопченя вирячилось на мене так, ніби побачило привида, — побіліло, мов крейда, та як заверещить на все горло: «Поможіть, поможіть! Он він! Он один із них! Поможіть! Держіть його! Держіть!..» — «Хто це? Як?! Що?!» — кричать з усіх боків. «Он він, он! Отам, біля столу! Хапайте його, серед морських гезів він — справжній диявол! Це він заколов капітана Пераццо! Він із чорної галери!» Здіймається така веремія, наче вибухнуло пекло. Всі дивляться на мене й дістають із піхов зброю. Берусь і я за ножа, щоб, у крайньому разі, продати своє життя як можна дорожче. Нарешті вони кидаються на мене, та я виявився спритнішим за них: хапаю першу-ліпшу лаву, жбурляю її переднім під ноги, і ціла купа їх падає один через одного на землю. А я, скориставшись нагодою, одним стрибком опиняюся серед того стовпища і б'ю ножем праворуч і ліворуч у їхні пики. Кінець кінцем добираюся до дверей, і ось уже я надворі й чую тільки, як позаду репетують мої переслідувачі… Слава Богу, що я знаю наш Антверпен, як свої п'ять пальців. І ось вони вже прочісують вздовж і впоперек місто, та я все вислизаю, хитрую, наводжу їх на фальшивий слід, петляю. На набережній ще зовсім тихо, заповітний ключик відмикає мені добре знайомі двері, і я врятований і можу врятувати тебе, вірна моя Міго, солодка моя наречена. Але ти тільки прислухайся — вони й досі не втрачають надії повісити геза! Прокляття, ти чуєш? їй-Богу, всю залогу підняли на ноги! Ха-ха, неабияка честь, панове! Красненько дякую, ха-ха-ха!