Дайта робить замислений вигляд, ніби радиться з собою, уявляючи, що вона робила б, будучи феміністкою. Крутить головою.
― Я не стала б так далеко заходити в своїх фантазіях.
Мене це тішить. Вдоволено киваю.
― А тепер запитай мене, чи готовий я до війни?
― Ти готовий до війни з феміністками? — луною відгукується Дайта.
— У тім бо й річ, що ні. — Безпомічно розводжу руками. — Ні з феміністками, ні з кимось іншим.
— Чого ж тоді зариваєшся?
— А це — добре запитання, — кажу я й замовкаю.
Дайта не зводить із мене очей.
— Я знаю, про що ти думаєш. Ти шукаєш відповідну цитату.
Здіймаю догори руки, ніби здаюся в полон.
— Справді, чого я зариваюся? — повторюю запитання. — інша річ, якби я думав, як один із слуг Авфідія, котрий у шекспірівському «Коріолані» сказав таке: «Як на мене, війна — краще; вона — ясний день, а мир — це ніч. Війна живить, веселить, наповнена чутками й вигадками. А мир — ніби сон чи параліч: нудьга, порожнеча, глухота і в’ялість. У мирний час побічних дітей більше родиться, ніж на війні людей гине». Але ж я так не думаю! Та й Шекспір після Другої світової такого вже не напнув би. Хоча тепер трапляються розумники, які кажуть, шр за один рік в Україні на дорогах у детепе гине більше людей, ніж за всі роки Радянський Союз утратив на Афганській війні… Тільки річ у тому, що на дорогах гинуть, бо порушують правила дорожнього руху, а на війні тому, що дотримуються правил війни. Не можна порівнювати статистику нещасних випадків зі статистикою втрат, закладеною заздалегідь…
Перериваюсь. Щось я розбалакався.
― Я на твоєму боці, — каже Дайта. — Але ти так і не відповів. Не знайшов потрібної цитати?
Міряю Дайту задумливим поглядом.
— Зазвичай люди (не тільки сильні, а й слабкі) поводяться так, що провокують агресію, до якої не готові. Це відповідь на твою репліку щодо цитати. А щодо відповіді, то, як висловився критикований мною Роберт Грін: «Проблема полягає в тому, що нас усіляко готують до миру, і, як наслідок і ми абсолютно не готові до того, з чим доводиться стикатися в реальності, — до війни».
Цього разу він, здається, правий.
Однак точніше цю проблему сформулював італійський письменник Алессандро Барікко. Навряд чи цей сеньйор зачитувався в дитинстві тільки книжками про війну, якими забивав собі голову я. Швидше за все, ми псували себе (або ж удосконалювали) різним чтивом. Упевнено можна сказати лише про те, що і в зрілому віці він не втратив інтересу до книжок про війну. І не тільки почитує. Наприклад, Барікко, який так добряче підправив «Іліаду». Гомер йому суддя. А нас це не повинно бентежити. Алессандро дуже тонкий письменник, усі його висловлювання про війну (в післямові) місткі й надзвичайно точні. Так ось: «„Іліаду“ необхідно читати в потрібний момент. І якщо, як це довелося мені, „переписувати“ її, то вчасно: під час війни. Хоча мені, як і раніше, здається, що слово „війна“ не пасує для визначення подій, що відбуваються в світі (на мій погляд, це просто зручне слово): ми, безумовно, живемо в такий час, коли вияви варварства, тисячоліттями пов’язаного з воєнними діями, стали частиною нашого повсякденного життя».
Варварство — ось як це називається.
До нашої розмови долучається Міка:
— Бабуся каже, що той, хто вигадав війну, буде горіти в пеклі, — каже він.
Мені пригадалася дзенська притча.
Воїн, який звався Нобусіге, прийшов до Хакуїна й запитав його, чи є насправді рай та пекло.
— Хто ти? — запитав Хакуїн.
— Самурай, — відповів воїн.
— Оце ти самурай? — вигукнув Хакуїн. — Який же правитель міг узяти тебе охоронцем? У тебе обличчя жебрака.
Нобусіге так розсердився, що став добувати з піхов меча. Хакуїн продовжував:
― То в тебе і меч є? Напевно, такий тупий, що ним ти мені й голови не зітнеш.
Коли ж Нобусіге оголив меч, Хакуїн зауважив:
― Ось так відчиняються двері пекла.
Ці слова відкрили самураєві вчення майстра. Заховавши меча, він поклонився.
― А так відчиняються двері раю, — сказав Хакуїн.
Наша бабуся, як завжди, права.
— Ходіть обідати, — кличе Дайта.
Доведеться мені на час обіду укласти перемир’я зі своїм романом.
Швидко впорюємося з борщем. Міка, який у всьому прагне тримати першість, постійно звіряється з моєю тарілкою. Дайта подає молоду картоплю, заправлену шкварками (свіжиною), часником і кропом.
— Тату, може, тобі бойових сто грамів налити? — пропонує Дайта.
— Наливай, — з готовністю відгукується Міка.
— Ти що — тато? Діти спиртного не п’ють.
— Не п’ють, — погоджується Міка. — Але в нашому класі є хлопчик, його звуть Боб, ага, точно, Боб Чикушка, то він теж не п’є… Тільки, якщо він буває там, де п’ють горілку, ну, в гостях там чи вдома, то йому наливають, як усім. Таке в нього правило, щоб справедливо було. А він зливає всю ту горілку до такої великої бочки на колесах, забув, як вона називається. А коли він, ну, той хлопчик, виросте, то вип’є…