— Я також багато чого корисного в школі навчився, — кажу, дивлячись на світло крізь прозорість наповненого келишка. — Школу недурний чоловік вигадав.
Міка кривиться.
— Краще б він вигадав скейт на повітряній подушці або штани з телевізором.
— Дивись, аби тобі броньованих штанів не довелося замовляти, — попереджаю.
Міка кидає на мене швидкий погляд, щоб уточнити рівень серйозності загрози. Хоча йому ще не доводилося отримувати від тата з мамою по дупі, проте очевидно, що в нього немає певності щодо власної недоторканності. Що означає жити в країні, де стабільністю відзначаються лише негативні чинники.
— Хто ж це такий? — дивується Дайта; вона зазвичай у курсі всіх шкільних новин. — Як, ти кажеш, його звуть — твого однокласника?
— Гмм… У-у-у… А, згадав! Його звуть — Робі. Точно, Робі Чокнутий.
— Що ти вигадуєш?! Ще один письменник знайшовся. Як дам зараз по броньованих штанах!
Міка вдоволено регоче.
— У них там такі екземпляри є, що я не здивувалася б, якби це виявилося правдою, — пояснює Дайта причину своєї легковірності.
— Які екземпляри? — зацікавлюється Міка. — Про кого це ти?
— Сиди спокійно та їж, — сварить його Дайта. — І не втручайся в розмови дорослих.
— Добре, я тільки тост скажу.
— Кажи вже, кажи, — підганяю я його, — а то мені рука затерпне.
― Тост! — каже Міка і прямо таки знемагає від наступного нападу реготу.
Це в нього жарт такий. Улюблений. Багаторазового використання. Перевірений на всіх наших гостях.
Я випиваю. Нахромлюю шкварку. Підношу виделку до рота.
― Сартр, — кажу, ніби в мікрофон.
— Що?! — не зрозуміла Дайта; мабуть, подумала, що я висловив якусь заувагу стосовно страв.
— Сартр, ось хто дає гідну відсіч мудруванням Мальро, — роз’яснюю, потрясаючи виделкою зі шкваркою. — Що означає впору випити!
Нарешті підчіплюю шкварку зубами. Й одразу ж устаю з-за столу. Цебто відкочуюся.
— Ти куди? — зупиняє мене Дайта. — Картопля вистигне!
— Мушу тобі це прочитати.
— Невже твій Сартр не може зачекати?
Вагаюся. Пара здіймається над мискою з картоплею, спокусливо лоскоче ніздрі. Продовжую жувати шкварку. Все ще вагаюся.
Андре Мальро цитує якогось старого японця, котрий сказав йому: «Якщо твій друг пронизаний стрілою, не займайся лучником, а вирви стрілу». Либонь, француз сприйняв ці слова як велику мудрість. Бачити мудрість там, де її немає, — це окремий талант. Для інтелектуалів характерне поклоніння перед екзотикою. Утім, не будемо узагальнювати. Єдине: якщо вже з вашим другом таке трапилося, займіться лучником, поки він не обтикав його (а заразом і вас) стрілами, уподібнивши до їжачка.
Ну що ж, щодо лучника та стріл з’ясували. Тепер залишилося накласти цю трафаретну мудрість на нашу ситуацію з Сартром та картоплею.
— Я принесу, — приходить на допомогу Міка.
У «Щоденниках дивної війни» Сартр зафіксував: «По суті, війна не може нічому служити, оскільки вона є чистою руйнацією. Це винятковий і своєрідний досвід, що замикається на самому собі. Для прикладу, воїнська мужність — мужність обмежена — не може бути знаком моєї мужності в мирний час (наприклад, на пожежі, загалом кажучи: там, де ти один). Узагалі, на мій погляд, буття-на-війні є, судячи з усього, якимсь другим життям, яке мені дається в іншому світі і яке варто пережити цілком і повністю поза всякими стосунками з іншим життям (головним)».
Вважатимемо, що карта Мальро бита картою Сартра. Щодо останнього, то цей синоптик (служив військовим метеорологом) також мастак напускати туману. Одне життя, друге життя, третє… Ніби це сучасна комп’ютерна гра.
Життя в нас одне, друже Сартре. І не треба бути філософом…
А може, навпаки? Треба бути філософом. Завжди треба бути філософом…
Людське життя не має абсолютної цінності. Лише умовну. Як і все інше.
Поміркуйте самі: «Найстрашніше на війні — це не снаряди й не бомби, до всього цього можна звикнути; найстрашніше — це бездіяльність, невизначеність і відсутність безпосередньої мети. Значно страшніше сидіти в ущелині у відкритому полі під бомбуванням, аніж іти в атаку. Хоча в ущелині шансів на смерть значно менше, ніж під час атаки. Але в атаці — мета й завдання, а в ущелині тільки бомби рахуєш: влучить чи ні». Це Віктор Некрасов, автор «В окопах Сталінграда». Або в іншому місці: «Настрій собачий… Хоч би німці десь з’явилися. А то ні німців, ні війни, а так, якась занудна тягомотина».