(Отже: самоцінність життя не має прямого зв’язку із його самозбереженням).
І для мене не було нічого гіршого, як відсиджуватися в бригаді.
Ось і зараз маю відчуття, ніби я замість того, щоб іти в атаку, відсиджуюся в ущелині. А якщо уточнити, що ущелина ця має всі ознаки статевої щілини, то взагалі якась повна Караганда.
— Усе було дуже смачно.
Суттєва заувага: ніщо не може нам завадити поїсти з апетитом.
Так! Я ситий, я повен сил. Мене дістали власне занудство і вся ця безконечна тягомотина, якій я усіма способами сприяю. Де німці?! Де війна?! Де цей роман?! Я його зараз порву!..
— Ти недобре почуваєшся? — запитує Дайта.
— Ні, дякую, все гаразд, — відповідаю.
— У тебе такий вигляд, ніби ти на мене сердишся, — каже Міка.
Обіймаю сина.
— Вибач. Просто я задумався.
— Я ж нічого поганого не зробив, правда?
— Ти — молодець.
—І ти — молодець. — Міка міцно стискає мою шию. — Я за тобою скучив.
У моїй довідці про поранення написано, що отримав я його, перебуваючи в спецвідрядженні. Так це тоді називалося. І тепер, поки я пишу, поки думаю про цей роман, про війну, я для свого сина відсутній — перебуваю в спецвідрядженні. Навіть коли ми обідаємо за одним столом. Відсторонений, відчужений, чому я не спитаю себе: «А воно того варте?».
— Ти чай будеш біля комп’ютера пити? — запитує Дайта.
Я киваю.
— А я біля телевізора, — подає голос Міка.
Живемо ми не тільки один для одного, не тільки для себе, а й іще для чогось. Саме цей, третій, пункт спонукає мене займатися тим, чим я займаюся. Проблема в тому, що письменницька робота — надомна. Її неможливо зоставити за порогом. Тому моя родина в курсі, коли персонажі мого роману (роман завжди один — той, що в роботі) хворіють, коли сваряться, а коли на все забили…
— Тату, тут кіно про війну йде, — озивається Міка з сусідньої кімнати. — Будеш дивитися?
— Якщо ти не проти, я трохи попрацюю.
— Звук, будь ласка, притиш, — просить Дайта.
— До-о-обре, — поблажливо відповідає нам обом.
Приходить Дайта з горням.
— Щось мені кави захотілося. Посиджу біля тебе дві хвилини.
— Посидь. Кажуть, якщо довго сидіти на березі річки, можна дочекатися, що по ній попливуть трупи твоїх ворогів.
Дайта морщиться. Вона присіла кави випити, а я їй про трупи ворогів.
— Це ти про що? Про війну?
— Про мудрість. А щодо війни Мао Цзедун таке казав: «Ми — за знищення війни, нам війна не потрібна, але знищити війну можна тільки через війну. Якщо хочеш, щоб гвинтівок не було, — берись за гвинтівку». А ще він сказав, що гвинтівка народжує владу.
— Це також мудрість?
— Тільки для хунвейбінів.
— А я все чую, — подає голос Міка.
— Негарно підслуховувати китайські розмови дорослих, — докоряю йому.
— Ти сказав за гвинтівки, а мені пригадався Дімаров, як їх «озброєних» цеглинами погнали в атаку. Те, про що він розповідає, мені в голові не вкладається, — каже Дайта; вона відвела руку з горням і дивиться на нього, ніби чекає, що з посудини з’явиться якийсь Хотабич і роз’яснить, чому в цьому загалом прекрасному світі трапляються такі страшні речі.
— У фільмі Микити Михалкова «Цитадель» є подібний епізод, тільки масштабніший: на штурм цитаделі женуть тисячі людей тільки з палицями. Цей абсурд навіть обґрунтований якимись недолугими розмислами, вкладеними в уста Сталіна. Цебто таким випадкам дається раціональне й логічне пояснення, а відтак — і виправдання. Що, як на мене тільки посилює всю цю нісенітність… Михалков спробував зробити інакший фільм про ту війну, навіть порушив деякі непопулярні теми. У другому фільмі його трилогії військові під час відступу підривають міст разом із колоною біженців. Звісно, тралилося це випадково. Очевидне бажання режисера показати весь жах війни, але замість того, щоб сказати, що якби не система (що знала лише шлях репресій), цей жах міг би й не бути таким тотальним і неминучим, він напирає на людський фактор… Коротше, замахнувся Михалков на Шекспіра, а вийшло, як у тій пісеньці про міліцію: «Если где-то, кое-кто у нас порой…»
— А я люблю фільми Михалкова, — каже Дайта і проводить пальцем по облямівці на горнятку. — «Сибірського цирульника» я дивилася стільки разів, що диск мало до дірок не протерся.
Киваю у такт її слів. Мені відомі естетичні вподобання Дайти. Це не замах на чужих кумирів. Наразі Михалков мене цікавить лише в світлі теми, яку розробляю. Мені також подобається переважна більшість його картин. Я ж не про художні чесноти веду мову, а про інтерпретацію історичних подій на догоду імперській ідеології. Продовжую безпристрасним, але в’їдливим тоном лектора: