А ось Андре Мальро: «Я відповів Сент-Екзюпері, який запитав мене, що я думаю про мужність, що вона уявляється мені цікавим і навіть банальним наслідком почуття власної невразливості. І Сент-Екзюпері з певним подивом зі мною погодився».
І чого ж він так здивувався, цей Сент-Екзюпері?
Це нам би з нього подивуватися. Послухайте: «Минулого року я побував на мадридському фронті, і, на мій погляд, зіткнення зі справжньою війною дає більше, ніж книги, думаю, тільки від солдата можна дізнатися, що таке війна».
Навряд чи хтось у процесі читання книжки про війну насцяв від страху в штани, як це трапилося з Ґюнтером Ґрассом, який прийняв бойове хрещення, потрапивши під обстріл радянських «катюш». «Страх був незмінною частиною мого похідного спорядження, — поділився він спогадами в „Цибулині пам’яті“. — Відправившись учитися страху, я отримував від нього щоденні уроки. Пригнутися, ухилитися, зробитися непомітним — ці елементарні прийоми виживання доводилося виконувати без попередніх тренувань. Горе тому, хто вчився погано. Іноді допомагав зачатий хитрістю й випадком нащадок на ім’я „везіння“».
— А з тебе ніхто не сміявся?
«Коли ти не з боязких і людина стійка, це аж ніяк не означає, що ти не повинен уникати за змоги поразок та халеп, що тобі загрожують, і, відповідно, боятися, щоб вони тебе не заскочили, — розмірковував мудрагель Монтень. — Навпаки, всі чесні засоби, здатні нас уберегти від нещастя, не лише дозволені, а й заслуговують на похвалу. А щодо сили гарту, то вона виявляється здебільшого в тім, аби з незворушним спокоєм перетерплювати злигодні, на які немає ради. Ось чому жодні рухи чи випади зброєю в бою не здаються нам негожими, якщо вони допомагають відбити завдані нам удари».
— Вони ж не знали, що я боюся.
Монтень говорить радше про рефлекси. Перша реакція тіла чи думки не завжди керована. Або ж завжди некерована — мимовільна, якщо її не відпрацьовували зумисне. Наприклад, коли я тільки потрапив до Афганістану, першою реакцією на віддалені залпи гармат була думка: грім. А після повернення варто було зачути грім, як одразу ж думалося: гармати.
— Як це?
— Я не показував, що мені страшно.
— А-а.
Ернст Юнґер 10 жовтні 1943 року зробив у щоденнику («Випромінювання») запис: «Думка: незважаючи на те, що в цій другій війні я значною мірою оточений кулісами комфорту, я живу в більшій небезпеці, ніж під час битви при Сомме чи у Фландрії. Мені здається також, що серед сотні старих вояків навряд чи хтось витримає ці нові жахи, що наростають у міру переходу зі сфери героїзму в сферу демонічну».
І сам Юнґер, який у Першу світову отримав, здається чотирнадцять поранень (не рахуючи таких дрібниць, як рикошети та подряпини) і кілька орденів, уже не був тим героїчним воякою, яким ми його знаємо за книгою «У сталевих грозах». Ось запис 1942 року, зроблений на східному фронті: «Ми стрибнули в укриття й перечекали бій. Такі положення бачаться мені тепер напівкомічними, напівприкрими. Вік чи, радше, стан, у якому ці речі видаються привабливими, коли стараєшся перевершити самого себе, зосталися для мене в далекому минулому». Ернст Юнґер не прагнув поповнити кількості ні своїх поранень, ні нагород. Звичайно, не страх цьому причиною. А якщо й страх, то той, якого Юнґер уже не здатний відчувати. «Буває такий різновид страху, що заворожує, як незнана земля. Так, у ці миттєвості я відчував не боязнь, а піднесення й майже демонічну легкість; нападали на мене й несподівані приступи сміху, який нічим було вгамувати», — поділився відчуттями в своїй першій і, либонь, найвідомішій книзі — «У сталевих грозах». Такий страх для Юнґера тепер — розкіш. Оскільки «мислення і страх — одне одному не пара; почавши думати, необхідно передусім прогнати страх, інакше з’являться міражі й неправдиві умовиводи, — цей запис датовано 1947 роком — зі щоденника „Роки окупації“. — Фізична загроза видається тим страшніша, чим сильніше йде на спад вінець мислення — метафізичне бачення». Перед нами — мислитель та естет. Якось (Париж, 27 травня 1944 року): «Повітряні тривоги, нальоти. З даху „Рафаеля“ я двічі бачив, як у напрямку Сен-Жермен піднімалися потужні хмари вибухів, а ескадрильї на великій висоті віддалялися… Під час другого нальоту при заході сонця я тримав у руці бокал бургундського, в якому плавала полуниця. Місто зі своїми червоними баштами й куполами було огорнуте дивовижною пишнотою, подібно до чашечки квітки, для смертельного запліднення обліпленої комахами. Усе було спектаклем, дією сили як такої — утвердженої й піднесеної стражданням».
― Яка демонічна картина! — каже Дайта.