Вона підходить іззаду, нагнувшись, кладе підборіддя мені на плече й дивиться в монітор.
— Демони страху відпочивають, — погоджуюся.
Притуляюся щокою до її щоки. Вона обіймає мене за шию.
― Де тільки ті демони на нашу голову беруться? — зітхає Дайта.
— Наші демони — це ми.
— Що — і я? — Розмикає обійми.
— Ти — ангел, — заспокоюю дружину. — Підлий, будь ласка, квіточку.
Вказую у бік кактуса на підвіконні. Мені його подарували.
— У кактусі також є щось демонічне, — висловлює Дайта доволі провокаційне твердження.
— У раю таких, мабуть, не водиться, — доводиться й мені визнати.
— Які подарунки — такі й шанувальниці, — робить висновок Дайта й залишає мене, хоча це не схоже на відступ.
Отака вона — людська реальність. Безперервна гра тіней і світла.
Ми шукаємо причин своїх маленьких і великих, домашніх і вселенських воєн іззовні, натомість вони всередині нас. Жан-Поль Сартр підтвердить.
«Оскільки війна походить від людей і відбувається з людьми, вона є людською реальністю, — писав філософ. — У ній немає нічого від того, що звалюється на людей іззовні, на кшталт абсурдного смерчу. Навпаки, це організована внутрішня видозміна їхнього буття, — одна з можливостей буття людської реальності. Не варто переживати її, мов якесь бактерицидне захворювання, котрим я мучуся, не відповідаючи за нього, так само не варто хулити війну, розглядаючи її як результат злої волі окремих людей. Варто бачити в ній не зло, котре хтось мені чинить, а зло яке в мені сидить. Війна — це я».
Так, війна — це я!
А тепер усі хором повторюйте за мною: «Війна — це я».
Чи, може, хтось думає, що він непричетний?
— Війна — це я. Війна — це я…
— Що ти там бурмочеш? — запитує Дайта.
Зводжу на неї очі. Вона напоює водою кактуса, який є речовим доказом наявності в мене літературних шанувальниць. Я всміхаюся.
— У книжок і куль свої долі.
— Як і в людей, — каже Дайта.
— У книг і куль, — повторюю я.
Специфіка військових почестей
Засвойте і жахніться: моя істинна батьківщина — це ліжко, у якому спить моя жінка… Її дивовиж не тіло — єдиний прапор, під котрим я готовий іти в бій, а єдиний гімн, що здатний розчулити мене до сліз, — голос моєї коханої, її сміх, її плач, її зітхання, і до того ж (заткніть вуха та ніс) її гикавка, відрижка, гази і чмихання.
Михайло, не зупиняючись біля ліфта, де зібрався чималий гурт, пішов угору сходами. Здається, між четвертим і п’ятим поверхом йому трапилися дівчата, з вигляду школярки старших класів. Одна сиділа, залізши з ногами на підвіконня, друга стояла поруч. Ковзнув по них поглядом.
— Сигареткою не вгостиш? — кинула котрась йому в спину.
Він зупинився й озирнувся.
«А не зарано?» — намірився жартома взяти на кпини, але роздумав — дівчата видавалися цілком зрілими, кофтини аж тріщали на грудях.
— У мене без фільтра — «Прима», — мовив, ніби вибачаючись. — Звик в армії до міцних.
— Нічо, ми тут теж до всякого звикли, — озвалась дівчина з підвіконня (схоже, це вона його окликнула).
— Достатньо однієї на двох, — сказала та, яка стояла.
«Симпатичні», — оцінив дівчат Михайло.
Він спустився (три сходинки) на майданчик, поліз рукою до кишені. Витряс із коробки цигарку, подав так, щоб зручно було дістати кожній із них. Був певен: візьме та, що на підвіконні, одначе руку протягнула інша. Дістав запальничку.
— Нє, ми потім. — Покрутила головою дівчина й передала цигарку подрузі.
А та поцікавилася:
— Ти з армії давно прийшов?
— Майже два місяці, як демобілізувався.
Дівчина м’яко, не розминаючи, крутила в пальцях цигарку. Повернувшись, звісила обтягнуті джинсами ноги. Коротка стрижка відкривала красивий і якийсь беззахисний вигин шиї. У другої волосся було зібране у хвіст, але не на потилиці, як роблять це зазвичай, а на маківці. Вирішив постояти з ними, покурити. Знову видобув цигарки.
— А де служив? Далеко?
— В Афганістані.
— Ого! Та ти що! — дівчата, не стримуючись, висловили своє захоплення. — І як там? Розкажеш нам?
Ствердно кивнув. Так і не підчепивши цигарки, сховав пачку до кишені. Ступив на сходину. Із третьої озирнувся.
— Обов’язково. При нагоді якось.
Уже був поверхом вище, коли котрась гукнула (не певен, що розрізняє їхні голоси):
— Виходь увечері, ми тут часто сидимо.
Михайло так само ствердно кивнув, проте голосу у відповідь не подав.
Устромив ключ у замкову щілину, але двері піддалися, щойно він натиснув на ручку.