— Де був? — Зустріла його Ольга, братова дружина.
— По цигарки ходив, — відповів, переступаючи через мішок із картоплею; підлога при вході була заставлена різнокаліберними торбами. — А Петро де? Я думав, ви увечері приїдете.
Увійшов до кухні.
— У гараж машину погнав. — Ольга окинула Михайла оцінюючим оком, наче намагалася відгадати, чи дотримувався він напутніх інструкцій за час її відсутності. — Навіть якби ми на цілий рік на Марс полетіли, дівок сюди не приводь. Зрозумів? Я тобі вже казала…
— Я пам’ятаю, — відказав апатичним голосом.
Узяв зі столу яблуко, механічно потерши об рукав сорочки й надкусив. Хрумаючи яблуком, розгублено дивився у вікно, не зважаючи на словесний потік братової. Потім, повернувшись, спинив на ній усе ще відчужений погляд. Його брат Петро — здоровенний хлопака, а жінку собі взяв дрібну й кусючу.
— Не розумію, чому Петро тебе не б’є? — мовив замислено.
Ольга не здивувалася цьому запитанню. І не образилася, лише помітно збадьорилася. Відповіла задерикувато:
— Руки повідсихають!
Ольга не зла, просто вона сконструйована як жінка «наступального характеру». Якби її енергію та в мирних цілях — ціни б їй не було.
Михайло викинув недогризка у відро зі сміттям. Братова затоварювала холодильник сільськими гостинцями.
— Мішок із картоплею на лоджію винеси, — розпорядилася. — І огірки теж. І капусту, і яблука…
— Зараз, тільки в спортивне перевдягнуся.
Виконавши вказівки, Михайло підтер у коридорі та кухні підлогу.
— Щось іще? — запитав.
— Мати просила передати, щоб ти приїхав, — мовила Ольга і знову глипнула на Михайла, щоб перевірити його реакцію; продовжила скорботним тоном: — Вона про тебе без сліз говорити не може. Ображається вона на тебе…
Михайло спохмурнів.
— Приїду, — буркнув.
Повернувшись із армії, Михайло лише три дні побув удома з матір’ю, а потім утік до міста й сидить тут у братовій квартирі безвилазно.
― Може, в тебе з нервами що, то ти кажи. — Націлилася на нього гострим носиком, наче якась хижа пташка, що зібралася дзьобнути. — Знайдемо доктора — вилікують. Я знаю, з «афганцями» таке буває. У нас у селі є один, так само весною прийшов… То він узяв собі за звичну по ночах музику крутити. Якби ж то тихо сам для себе, то хай би собі слухав, а то ж врубить колонки на все село… За дня спить, а вночі сидить на веранді п’є самогон і слухає музику так, щоб усі чули. Почали йому люди щось казати — нуль на масу. Попробували силоміць — мордобій… Заявили в міліцію — забрали його до району, потримали кілька днів та й відпустили, а він далі за своє…
―І що тепер? — зацікавився Михайло.
— Що-що… Терплять люди.
— Ось йому й знайди доктора, а мені не треба.
— А що тобі треба? — Вперла в нього чорні зіниці.
— Спокою.
Ольга пирхнула, наче він викрив себе хтозна-якою несусвітньою забаганкою.
— Ну, голубе, на це не сподівайся.
Михайло зітхнув. Щодо спокою — він уже збагнув. Братова змінила тон на грайливо-іронічний. Таке враження, ніби вона намірилася розібрати його на запчастини й приміряє інструмент.
— Оксана теж, кажуть, очі за тобою видивилася.
Не діждавшись реакції, повідомила:
— Тобі лист прийшов.
Пантрувала за ним пильним зором.
Михайло прочитав зворотну адресу. Підпис — Корнелюк Ганна Олексіївна. Не зміг пригадати такої серед своїх знайомих.
— Це вона?
— Хто — вона? — здивовано подивився на Ольгу.
— Тільки не треба з мене дурну робити. Усе село гуде, що Оксана на тебе чекала чесно два роки, а ти її лісом побоку пустив — знайшов собі іншу…
— Нікого я не знайшов. — З важкою нехіттю відповів Михайло. — А Оксані я ще рік тому написав, щоб заміж виходила…
— За кого ж вона виходитиме, якщо на тебе сподівалася. Може, їй більше нікого й не треба… А ти що, розлюбив її?
— Можна й так сказати. — Михайло відвів погляд.
— Недобре це. — Ольга осудливо похитала головою. — А лист тоді від кого, якщо не від коханої?
Михайло здвигнув плечем. Розірвав конверт. Пробіг очима по чорнильних рядках.
— Це мати… одного хлопця, ми з ним разом у госпіталі лежали… У нього якісь проблеми з пільгами… Немає документів, які вказували б, що він отримав поранення в Афганістані… Вона просить, аби я посвідчив за нього…
― Ти лежав у госпіталі?! Що ти мелеш?! — Ольга підвищила голос. — Ти мене все одно не проведеш…
Михайло мовчки віддав їй листа. Братова вхопила його і жмакаючи від нетерпіння, взялася читати. Процес читання викликав у неї масу суперечливих почуттів, що поперемінно відбивалися на її обличчі, спалахуючи й тьмяніючи, подібно до лампочки, що безперестанку блимає. Відірвавшись від аркуша, подивилася на Михайла дещо ошелешено, як на когось чужого, з подивом, що містив у собі відтінок остраху.