— Живий, блядь, живий…
Розсміявся. Ніби пополоскав сміхом горло. І тут таки ним похлинувся, побачивши крізь завісу диму й куряви, що до нього хтось біжить. Їх було двоє. Згадав, що він без зброї. Поки розпізнав своїх, устиг злякатися.
— Ти живий? Цілий?
— Живий, блядь, живий… — відповів Михайло і продовжував повторювати ці слова, як у лихоманці.
Здивувався, що так далеко перебуває від машини, чи то пак від тієї купи брухту, що хвилину тому була машиною. Невже його сюди закинуло? Михайло роззирнувся. У небі над головою висів чорний по центру й сірий ближче до країв клубок диму — він повільно, мов піратський дирижабль, здіймався вгору. А на землі все кругом димілося. Димівся скелет «газона», димілася вирва від вибуху, димілися розкидані тіла бійців…
— Що це було? — запитав Михайло. — Міна?
— Фугас довбонув, — відповів солдат у розхристаному хебе, з-під якого гордо світилася десантська тільняшка. — Іти можеш?
— Я навіть не вдарився… Тільки в голові дзвенить…
Михайло не знав цих хлопців. Здається, що вперше й бачив.
— Підтягуйтеся до БТРа, — кинув той і побіг на чийсь пронизливий крик.
Той, що зостався, дрібний, майже на голову нижчий від Михайла, із білими вицвілими віями, подав цигарку.
— На, покури.
Михайло потягнувся до неї рукою і якимсь дивом промахнувся, схопивши пальцями повітря. Солдат мовчки припалив і встромив цигарку Михайлові між губ. Було видно, що й він збирається бігти туди, де хтось, може, потребує його допомоги. Михайло намірився бігти слідом.
— У тебе кров, — мовив солдат і чи то здивовано, чи то розгублено кліпнув білястими поросячими віями.
Михайло опустив голову. Усі штани були мокрі й чорні від крові.
— Та ти поранений! — вигукнув хлопець і, відвернувшись, крикнув до когось: — Він поранений!
— От блядь!.. — вирвалось у Михайла.
Цигарка випала з рота. Відчув млість, а відтак і саме тіло. Ноги підкосилися. Побачив, що солдат робить крок і тягнеться до нього руками. Михайло також зробив спробу вхопитися за бійця, щоб не впасти.
«Головне, що живий, блядь, живий…» — ця думка вигулькнула із кромішньої темряви, у яку важким каменем поринав Михайло, наче повітряні бульбашки з води.
— То куди тебе поранило? — не відлипала Ольга.
Зайшла за ним до кімнати. Кинула швидким чіпким оком, чи достатньо рвійно дотримується Михайло раз і на завжди заведеного нею порядку. Принюхалася — чи часом попри її заборону він тут не курить.
— В ахіллесову п’яту, — відповів Михайло.
Ольга продовжувала роззиратися по кімнаті, шукаючи слідів таємних відвідин цієї дитячої кімнати особами легкої поведінки. Була переконана, що як тільки вона за поріг — Михайло водить сюди дівок цілими табунами.
— Куди це? — Зупинила на ньому очі. — Я не зрозуміла… Тебе в ногу поранило?
— Можна й так сказати.
Михайло ліг на ліжко.
— Не заперечуєш, я трохи подрімаю?
— Подрімай, подрімай. Скоро для тебе ці панські розкоші закінчаться. За тиждень дітей із села заберу. Будеш спати у вітальні на дивані…
— Я до гуртожитку переберуся.
— До якого гуртожитку?! — Здивувалася Ольга. — Ти на роботу влаштувався?!
— До інституту вступив.
— До якого інституту?! — Ольга йому не повірила. — З твоїми-то оцінками…
— До педагогічного, — уточнив Михайло. — Буду вчителем військової підготовки.
— А я думала, ти до Петра на будівництво підеш, там добрі гроші платять… На чергу до кооперативу станеш… А на стипендію не розженешся. Якщо ти заради гуртожитку, то ти й у нас можеш жити скільки треба, чого тобі з чужими людьми товктися, а ми ж — родина…
Грюкнули вхідні двері.
— О, Петро прийшов. — Ольга крутнулася на місці й поспішила назустріч. — Чуєш?! Чуєш?! Що Мішка вчудив…