Петро мовчки вислухав новини. Він перевзувся, зняв піджака й сорочку, зоставшись у самій майці (його улюблена домашня форма одягу), помив у ванній руки, а Ольга безугавно тарабанила. Петро, кинувши їй на руки рушника коротко мовив:
— Вечеряти давай.
— Де я тобі візьму вечеряти? — Огризнулася жінка. ― Я що, не там само була, де й ти? — Останні її слова донеслися вже з кухні.
Петро не пішов на своє улюблене місце — диван перед телевізором, — а зайшов до Михайла. Важко оперся на спинку стільця, аж той зарипів у суглобах. Стояв непорушно, лише здоровенна волохата рука легенько перебирала пальцями.
— Теє… там мати ображається…
Михайло поспішив виручити його:
― Я знаю, Оля казала… Я поїду, обов’язково поїду, от завтра зранку й поїду…
Але, виявилося, що це ще не все. Петро продовжував морщити чоло.
— Там до матері Трачиха приходила, ну, мати дівчини твоєї, Оксана, чи як її там, вона грозиться отруїтися, якщо ти не візьмеш її заміж…
— Петре, хоч ти не починай…
Михайло схопився на ноги й став перед вікном спиною до брата.
— Мати просила, — прогудів позаду Петро.
«Добре хоч власним авторитетом не тисне», — подумав Михайло. Він звик слухатися брата, який аж на дванадцять років був старшим за нього.
Михайло повернувся й сів на ліжко. Мовив тихо, але з притиском:
— Не можу я взяти Оксану заміж. Не можу! Ні її, ні якусь іншу дівчину…
— А в чому річ? — Здається, Петра починали сердити Михайлові слова. — Щось я не зрозумів…
— А що тут розуміти?! Що тут розуміти?! — враз вибухнув Михайло.
Він зірвався на ноги й одним рухом спустив із себе спортивні штани разом із трусами.
― Дивись, бля, дивись! Ти бачиш це?! Бачиш?!
Вигляд У Петра був такий, ніби його чимось важким ударили по голові.
Михайло підтягнув штани.
― Що я з тою Оксаною буду робити?! Що?!
Опустився на край ліжка. Петро також безвольно гупнувся на стілець, який кувікнув під ним од болю. Якийсь час сидів, потупившись.
― Треба випити, — мовив урешті не зводячи очей.
Михайлові пригадалися слова медсестри Люди — вона робила йому перев’язки в кабульському шпиталі. Ця Люда з-поміж жіночої частини персоналу вирізнялася тим, що, навіть зостаючись об’єктом хтивих чоловічих жадань, вхитрялася зоставатися для всіх, включно з капітаном Юрою, «своїм хлопцем».
— Дивні все-таки ви, мужики, люди, — казала вона. — Для вас ваше чоловіче хазяйство головніше навіть від голови. Візьми чередника — половину мозків вибило, а він радий-радесенький норовить тобі під спідницю залізти… Або ампутанти: той без руки, той без ноги, а той і без обох, і, думаєш, вони гризуться тим, як житимуть далі? Де там! Найбільший їхній клопіт — у який спосіб роздобути вісім чеків, бо саме за таку суму телефоністка Рая дає всім підряд… А, не дай Бог, кому пеніса зачепило — все: кінець світу, трагедія, життя немиле…
— А що, і раніше були такі випадки? — поцікавився Михайло.
Перші дні він перебував у глибокій депресії. Лежав, відвернувшись до стіни, відмовляючись від їжі, ні на що не реагуючи й ні до кого не озиваючись; навіть очей не бажав розплющувати. Мало того, що він тепер не зможе бабу впорати, то він ще, як та баба, мусить присідати, щоб висцятися. Проте врешті оця Люда поволі його розворушила. І зараз думка, що не він один зазнав такого катастрофічного приниження, приносила, хоча й невелике, але полегшення.
— За моєї пам’яті, а я тут уже, вважай, два роки маринуюся — ти третій, — відповіла Люда. — Хоча насправді таких більше. Чимало зустрічається поранень, унаслідок яких наступає часткова або повна імпотенція. А от випадки кастрації, звичайно, не такі часті.
—І що вони? — допитувався Михайло.
Люда, схилившись над ним, зосереджено обробляла рану.
— Я ж тобі кажу: кожен думає, що без члена немає життя. Обоє вдавалися до суїциду. Лейтенант вени собі порізав, а хлопчина, такий світленький, як кульбабка був, пробував повіситися… Впевнена, що й тебе такі дурні думки відвідували…
Медсестра відірвалася від роботи, подивилася Михайлові в лице. Її обличчя ховала марлева пов’язка, він бачив лише її серйозні сірі очі. Наразі це були єдині очі, у які він дивився без внутрішнього зусилля, перед якими не комплексував.
— Постарайся оминути цю небезпечну фазу, — продовжила Люда. — Тебе все одно врятують, тільки зганьбишся, бо це малодушність, а в самому твоєму пораненні немає нічого ганебного…
Михайло помовчав, осмислюючи почуте.
— А хіба для вас, жінок, наше чоловіче хазяйство нічого не значить? — повернувся до того, з чого вона розпочала.