— Не це головне, — запевнила Люда. — Коли любиш, то все решта не має значення…
Михайло дозволив собі їй не повірити. Усім відомо, що Юра, капітан-десантник, залазить на неї при першій-ліпшій нагоді. Хоча, цілком можливо, що Люда кохає свого капітана не тільки за це. Взагалі-то вона особлива. Якось цей Юра застав Михайла в перев’язочній. Побачивши його рану, не втримався від коментарів:
— Та тут трохи ще розколупати тебе — й трахати можна буде.
Завжди врівноважена й привітна Люда враз змінилася в лиці. Рвучко повернулася до свого коханця.
— Вали звідси!
Із несподіванки той знітився. Винувато пом’явшись, мовчки вийшов. Люда квапливо, щоб приховати свій гнів, почепила пов’язку.
— Не звертай уваги, це він так висловлює радість, що таке не з ним трапилося… Його самого зі шматків зібрали, кільканадцять метрів швів… Він із великої халепи вибрався і духом не надломився, а тут, мабуть, злякався, побачивши таке…
Після цього Михайло перестав ображатися на умисні й мимовільні кпини та жарти, якими розважався шпитальний контингент. Він уже не потребував співчуття чергової медсестри Томи, котра також підтримувала його, але по-своєму:
— Чого ти їх слухаєш?! Чого ти їх терпиш?! — Скоромовкою говорила Тома. — Ти он який здоровенний, надавав би їм, надавав би, щоб другий раз писка не розпускали…
—І що, у мене після цього пісюн виросте? — спокійно запитав Михайло.
А капітан виявився правильним мужиком — вибачився, і не западло йому було.
— Я десь читав, — говорив він, нервово смикаючи щокою, лінія його носа різко окреслювалася, — що чоловік доти залишається мужчиною, поки в нього ворушиться хоча б один палець.
Був слов’янином, але проглядалося в ньому щось кавказьке, неприборкане. Шугав хижим оком.
— Поки я воював, від мене дружина пішла, заміж за іншого вийшла… Думав, капець, життя по швах розлазиться… А тут ще в цю м’ясорубку потрапив, так мене перекроїло, у рот йому ноги, що кінці з кінцями не сходилися. До туалету не міг вийти, в утку пісяв… Кому я такий потрібний? І тут Люсю зустрів… Життя тільки починається, солдате!..
Залишив у Михайла на тумбочці пачку цигарок.
Люда завершила перев’язку. Михайло встав із тапчана й обережно підтягнув штани. Перед тим, як вийти з кабінету, запитав:
— А ти покохала б Юру, якби його покалічило так, як мене? Тільки чесно.
Ніби її відповідь могла щось змінити.
Люда всміхнулася під пов’язкою. Її усмішка просвічувалася крізь марлю.
— Ти думаєш, тільки це між нами, що він великий йобар? — Так і сказала, хоча раніше Михайло ніколи не чув, щоб вона лаялася. — У нього член, як у горобчика… Але достатньо йому до мене тільки торкнутися, як у мене вже ноги підкошуються, всередині щось обривається й земля йде обертом…
Михайло їй повірив.
Петро дістав із холодильника пляшку самогонки. Михайло всміхнувся: йому здалося, що самогон у холодильнику прикольно. Може, він ще й із бульбашками, як шампанське. Брат подивився на нього трохи здивовано. Мовчки розлив. Так само мовчки випили. Петро тут таки налив по другій.
— А це ще що за новини?! — Вступила до кухні Ольга. — Не встигла на хвилину відлучитися, як тут уже горілка рікою. Що святкуємо?
— Роби свою справу, — суворо кинув їй Петро.
Зазирнувши до каструлі, Ольга зумисне гучно брязнула покришкою.
— Моя справа — пильнувати, щоб ви з людей на свиней не поперетворювалися, — з викликом заявила.
Петро перекинув у рот чарку, в його ручищі вона виглядала наперстком. Зачекавши, поки Михайло перехилить свою, грізно звівся (Ольга принишкла біля плити), згрібши в одну руку чарки, в другу пляшку, вийшов. Михайло подивився на Ольгу, знизав плечима, розвів руками і, прихопивши пару яблук, ступив слідом.
— Пийте-пийте, може, до білої гарячки доп’єтеся, — благословила їх навздогін Ольга.
Прилаштувалися на лоджії. Петро розлив залишки, порожню пляшку акуратно поставив у куточку. Полюбувалися на відблиск призахідного сонця в шибках сусіднього будинку.
— Ще принесу. — Крякнувши, випростався Петро.
Розпили другу пляшку. Згризли по яблуку.
— Певно, досить, — сказав Михайло, відчувши, що Петро збирається по третю.
Закурили.
—І що тепер буде? — нарешті озвався Петро.
— Не знаю. — Михайло блаженно мружився, прислухаючись, як хміль заповнює голову. — Думав, до Москви податися…
— Чого?
— Там дівчата прогресивніші. — Михайло розсміявся. — Є такі, що їм і прутня не треба, аби язик у хлопця добре працював…