Петро відвернувся.
Щодо язика Михайло не вигадував.
У кабульському шпиталі він пробув недовго, близько тижня, але саме там отримав головні настанови для подальшого життя-буття в статусі «навіки пораненого». Медсестри втішали його навперебій, кожна на свій лад. Навіть зазнайкувата й безсоромна москвичка Алла доклала руку до його реабілітації, просвітивши темного селюка стосовно таємниць сексу, розповівши історію про свою знайому, яка покинула чоловіка з дубовим фалосом і вже десять років щасливо живе з імпотентом.
— Він вдовольняє її язиком. Вона по три оргазми на раз отримує.
— Язиком усі мастаки, — буркнув Михайло, маючи на увазі солдатські байки, хто як і скільки тьолок трахнув.
— Я маю на увазі не в переносному смислі, а в буквальному, — розтлумачила йому Алла.
Михайло недовірливо поставився до її слів. Свистить подруга. А та продовжувала сексуальний лікнеп:
— Такий вид сексу називається кунілінгус.
— До чого тільки збоченці не додумаються.
— Це не збочення, а нормальна практика. Затям: що вищий у людей рівень інтелекту й освіченості, то частіше вони вдаються до нетрадиційних способів кохання. Усі нормальні прогресивні пари займаються цим, а деякі жінки, як моя знайома, навіть віддають йому перевагу перед звичайним статевим актом.
З освітою в Михайла справи були так само хреново, як і з наявністю боєздатного члена. Аллині балачки викликали в нього лише втому.
Алла підійшла впритул, задерши до нього лице, й виклично штовхнула чималими грудьми в живіт.
— Хочеш попробувати?
Михайло не захотів.
— Це не для нашої провінції.
Петро, старанно розтовкши недопалка в бляшанці, припалив другу цигарку. Будинок навпроти вже не горів червоними відсвітами — сонце зайшло.
— Класна самогонка, — озвався Михайло. — Дала по казанку, наче веслом. Піду полежу трохи.
Довго не належався. Ще й ноги випростати не встиг, як пригналася Ольга й накинулася на нього з криком:
— Що ти йому зробив?! Що ти йому зробив?!
Михайло схопив її за плечі.
— Що трапилося? Толком скажи.
Вона завмерла. Дивилася на нього наляканими очима. Її губи тремтіли.
— Петро плаче.
Коли Микола Корнелюк розплакався, усвідомивши, що нові ноги в нього не відростуть, заввідділенням Старча тільки й кинув недбало:
— Нехай поплаче, менше сцяти буде.
Із Миколою Михайло познайомився, здається, першого дня свого перебування в ташкентському окружному шпиталі. Випадково зговорився з кимсь із хлопців, і той повідомив йому що в нейрохірургії лежить пацан, який, схоже на те, був пасажиром Михайлової вантажівки. Михайло наче про близького родича довідався — одразу ж подався провідати товариша по нещастю. Виявилося, що вони з Миколою ще й земляки.
— Що ж ти, блядь, так неакуратно їздиш? — запитав його Миколин сусід.
Михайло промовчав. Сказано це було жартома, але неприємний осад у нього на душі зостався. Справді, він сидів за кермом і, виходить, що Микола так постраждав тому, що він, Михайло, наїхав на міну.
— Невже ніхто більше крім нас двох не вцілів? — озвався Микола.
По правді сказати, Михайло про це не думав. Зоставшись наодинці зі своїм горем, він цілковито йому віддався. Утрата власного пеніса повністю поглинула всі його думки й почуття. Потрібен був якийсь час, щоб оговтатися. Лише тут, біля Миколи, Михайло відчув (не зрозумів, а саме відчув), що масштаби його горя не співвимірні з бідами, що випали на долю ось цих хлопців. Михайла вразив вигляд Миколи: виснажене жовте лице виражало щось потойбічне, що не мало спільного із життям. Невеличке тільце, огорнуте простирадлом, скидалося на пакуночок із немовлям.
— Не знаю, я тоді вирубився.
Після того, як побачив свою рану. Кров дзюрила, заливаючи стегна, наче з водопровідного крана. Він жахнувся, не побачивши того, що мав побачити, і побачивши те, що побачив. Звів налякані очі до солдата, шукаючи допомоги, але замість лиця уже побачив розмиту брудну пляму — зір розфокусувався. І одразу ж вимкнулося сонце.
— А потім ніхрена не тямив. Мабуть, накололи чимось.
Михайло присів на сусідське ліжко — звідси він бачив Миколине обличчя. Господар ліжка, накрившись із головою простирадлом, спав. Михайло отетерів, коли до палати зайшли хлопці в госпітальних піжамах із ношами й, зігнавши його, взялися незграбно перекладати тіло (а це вже було просто мертве тіло, а не людина — Михайло ніяк не міг у це повірити) з ліжка на носилки. Михайла вразив спокій, із яким мешканці палати сприйняли смерть побратима.
— Тепер, може, хоч виспимося, — сказав хлопець із ліжка біля дверей і, мабуть, для Михайла пояснив: — Дві доби, день і ніч, бля, кричав та стогнав безперестанку.