— Із-за річки?
— Еге ж. Підірвався. Осколком пісюна відчикрижило. Так акуратненько, наче скальпелем. Професор у Кабулі надивуватися не міг — думав, мене духи оскопили.
Від Люди Михайло чув, що імпотенти страждають комплексом меншовартості, але замість того, щоб приховувати свій ґандж, вони розводяться про нього всім і кожному. Відтак про специфіку свого поранення не розпатякував. А тут його щось повело. Надто гарною виглядала ця жінка, надто пещеною, надто недоступною. Може, йому захотілося її шокувати, може, викликати співчуття, а може, дати знати, що жодними милостинями його вже не принизити більше, ніж він принижений своїм статусом скопця.
— Сиджу тут, а пісюна мого там уже, напевно, коти з’їли…
Уперше на її обличчі промайнуло щось, схоже на живий інтерес.
— А ти хотів би поховати його з усіма військовими почестями, як такого, що загинув смертю хоробрих? А може, він і не загинув, а тільки безвісти пропав, бродить там, як гоголівський ніс, до афганок чіпляється…
— А вам би хотілося, щоб його розстріляли за дезертирство?
Михайла зачепила та, як йому здалося, легковажність, із якою жінка поставилася до його проблеми. Чи вона не повірила йому, подумала, що приколюється…
— Не кожен може сказати, що його хуй, — при цьому її слові Михайло здригнувся, — зостався в Афганістані, — мовила рівним голосом.
Михайло вражено мовчав. Якби шкільна вчителька вилаялася так перед усім класом, він би менше здивувався. Цій жінці не пасувала така мова.
— І що ти тепер? — запитала вона.
— Комісувати збираються, додому поїду.
Жінка докурила. Ступила два кроки до сміттєвої урни, щоб викинути недопалка. Потім зробила крок до дверей. Зупинилась і повернулася до нього.
― Я — Каріна Георгіївна, — відрекомендувалася, — офтальмолог із Москви…
Серце в Михайла забилося чомусь частіше. Пригадалася москвичка Алла, її теревені про кунілінгус…
— Вас прислали сюди? — запитав якимсь тремким зміненим голосом.
— Сама напросилася. Хочу матеріал для кандидатської зібрати. — Вона взялася за дверну ручку. — Ходімо, покажу тобі своє робоче місце. Чаєм тебе напою.
Ступила на поріг, будучи певна, що він поспішає слідом. Михайло не ворухнувся. З-за порогу вона озирнулася.
— Хочеш чаю?
Він дивився на неї прямим незмигним поглядом.
— Я хочу поцілувати вас… там.
Глянула на нього здивовано, наче щойно побачила. Думав, зараз розгнівається, поставить його на місце, але вона розсміялася.
— А ти не квапишся?
Михайло не квапився. Він упросив Старчу перевести його з урології до нейрохірургії, погодившись виконувати роботу, яку тільки загадають.
— Тебе ж комісують. Який тобі резон тут за недобитками гівно виносити? Якби тебе назад до Афганістану відправляли — інша річ, це ще можна зрозуміти. Тобі що, додому не хочеться?
Старча завжди розмовляв підкреслено грубо. Мабуть, це проявлялася захисна реакція, бо мужик він був непоганий. Просто на нього багато всього навішали. Не відомо, як із медикаментами (цього Михайло не знав), а койко-місць завжди бракувало, бракувало санітарок, бракувало чистих простирадл… І попри все це Старча мусив повертати цих недобитків до життя.
— Хочу дослужити.
— Так тобі ж іще, вважай, цілий рік лямку тягнути.
— Ну то й що?
— Ну ти, блядь, і мудак! — з повагою сказав Старча.
Питання було вирішене.
Тіло Каріна мала по-дівочому туге й гладеньке.
― Є жінки, яким достатньо фалоса, а без чоловіка вони можуть чудово обходитися, — говорила Каріна Георгіївна, потягуючи цигарку. — А в мене все навпаки, мені потрібен був мужчина, але без члена… У мене рідкісна фобія — непереборний патологічний страх перед чоловічим членом… Розумієш, ніби на мене ножем замахуються… Усі мої спроби налагодити сексуальне життя закінчувалися в кращому разі істерикою, а в гіршому — психічним зривом, депресією і довгим лікуванням. Лесбійство для мене також неприйнятне… Ти — мій щасливий випадок…
— Може, мене вам також ангел послав?
— Ангел?! Може, й ангел. Я готова повірити в яку завгодно містику.
— Тоді це не випадок, а закономірність.
— Чого ж ти тоді так припізнився? Ти знаєш, скільки мені років?
Сьогодні, коли вони говорили по телефону (Михайло телефонував із переговорного), вона знову згадала про свій вік.
— У жовтні я повертаюся до Москви. Мені зараз сорок два. Це багато, але я ще в непоганій формі і, думаю, ще кілька років протримаюся… Якби ти був поряд, ці роки могли би стати найщасливішими в моєму житті.
Михайло чув у трубці її дихання.