— Чого ти мовчиш?
— Ти ж не повіриш, якщо я скажу, що коли думаю про тебе, то в мене встає.
Вона розсміялася.
— То приїдеш?
Михайло здригнувся з несподіванки, наче пробудився. На нього налетів гурт дівчат. Захихикали, затуркотіли. Одразу не збагнув, хто вони й чого він нього хочуть.
— Чого скучаєш? Ходімо з нами на танці.
Спочатку впізнав ту, що в джинсах. По джинсах і впізнав. А потім ту, що була з хвостом на маківці. Зараз вона була з іншою зачіскою. Дівчата поводилися, як давні знайомі.
— Він два місяці тому з Афганістану повернувся, — хвалилася подругам та, що в джинсах.
— Ти правда був на війні? — запитала котрась із подруг.
Михайло глибоко затягнувся. Він не був певен, що був на війні. Так само не мав певності, що він із цієї війни вже повернувся.
Дівчата життєрадісно верещали.
«Треба звідси нахрен забиратися», — подумав він і щиглем запустив у темряву недопалка.
Запах солдатської шинелі
Солдатам — а я був солдатом — варто жалітися не на тих, проти кого їх послали воювати, а тільки на тих, хто послав їх на війну.
Міка позирає на мене з хитрим виглядом.
— Тату, я тут дещо подумав, але не буду тобі казати.
— Це ж чому?
— Бо посваримося.
— То це чудово! Геракліт Ефеський переконував, що від сварок — одне добро. Цей любомудр прямо таки наполягав на тому, що боротьба — всезагальна, що справедливість — у чварі, що все народжується через розлад із необхідності. А те, що відкривається в цьому розбраті, що розлито в ньому, це не війна, а гармонія. Коротше кажучи, війна — батько всього.
— Ти не жартуєш?
— Я — ні. За Геракліта не ручаюся.
Повз кімнату пробігає — з ванної до кухні — Дайта, спиняється в розчинених навстіж дверях.
— А чому батько, а не мати?
— А хіба ми не дійшли висновку, що у війни чоловіче обличчя?
— До чого тут обличчя, коли нам про стать ідеться? Чи для тебе це не суттєво?
— Ти маєш на увазі нерівноцінність вкладу чоловічого й жіночого начал у акт зачину та народження?
Оце-то нагородили ми запитань! А тут ще Міка піднімає руку:
— Можна я про щось запитаю?
— Зачекай! — відмахується від нього Дайта; тим самим рішучим тоном до мене: — Саме так. Щоб стати батьком, потрібно лише кілька (аби нікого не образити — кільканадцять) хвилин. Як правило, це приємні хвилини. А материнство своє жінка мусить вистраждати — тяготи виношування, муки пологів…
— Якщо війна — батько, то справа обмежується коротким коїтусом (що символізує задоволення), а якщо — мати, то довгою вагітністю і т. д., і т. п.
— Ніяких і т. д., і т. п. Це неповага…
Міка все ще тримає піднятою руку. Я теж здіймаю правицю, просячи слова.
— Я тільки хотів сказати, що не приймаю цю сентенцію. Війна — це не батько й не мати всього. Війна — це здохлий осел на дорозі…
— Ха-ха-ха! — сміється Міка.
— Ну, хіба що, — примирливо каже Дайта і продовжує свій шлях з ванної до кухні (а може, й навпаки).
Це ж треба, щоб на рівному місці так голова замакітрилася!
— Про що ти хотів запитати? — звертаюся до сина.
Він корчить збентежену міну й знизує плечима.
― Забув. Хіба з вами запам’ятаєш! — нарікає, але одразу пожвавлюється: — А, згадав! Але я вже не буду запитувати, я сам скажу…
Дивиться на мене, очікуючи дозволу.
(Це не ми так дитину затуркали. Це результат шкільної дисципліни).
Продовжує:
— Сваритися добре, коли ти — тато або директор школи, або міліціонер, а коли ти — звичайний хлопчик без револьвера й гранати, нічого доброго від сварок не чекай.
— Якщо проблема тільки у відсутності револьвера й гранати…
— Та ні, це так, — недбалий жест, — до слова прийшлося.
— Чуєте! До слова йому граната прийшлася! Правильно вас бабуся роззброює! — Дайта лише промайнула в проймі дверей; літак, що скидає бомби також не зупиняється. — Зайнялися б чимось мирним.
Ми з Мікою перезираємося.
— Сваритися немає смислу, — кажу я.
— Для нас — це точно, — погоджується син.
Ще не встигли ми скласти зброю, як Дайта промчала повз двері в протилежному напрямку.
— Ви можете зайнятися чимось мирним?
Ми з Мікою знову перезираємося.
— Залюбки, — на повен голос кажу я. — Ми ж не самодержці якісь.
«Самодержець не повинен мати ні інших помислів, ні інших клопотів, ні іншої справи, окрім війни, воєнних установлень і воєнної науки, оскільки війна є єдиним обов’язком, який правитель не може передоручити іншому», — писав Макіавеллі в своєму знаменитому трактаті.