— Якщо не мудрістю, то чим же вони тоді відзначаються? — запитує Дайта. — Чай будеш?
— Ідеями, — відповідаю. — У декого ці ідеї нав’язливі. А в декого — взагалі маніакальні. Особливо на цьому поприщі відзначаються російські філософи. Усі ці Булгакови та Трубецькі… Оці вже, як ти висловилася, що триндять, то тридцять.
― Я буду, — подає голос Міка. — Тільки мені сюди принесіть. У мене тут невідкладна справа. І з бутербродом, будь ласка. Тільки щоб бутерброд без хліба був, ковбасу можна на сир покласти. — А позаяк не отримує відповіді, допитується: — Мене хтось чує?
— Не знаю, як хто, а я не чую, — відповідає Дайта.
— Зараз я принесу, — відгукуюся. — Зачекай.
Російські філософи чимало розмірковують про війну.
Якщо говорити про постановку проблеми, то я найперше звернувся б до Володимира Соловйова. У статті «Сенс війни» він писав: «Не тільки засобом воєн досягали мирних цілей, але в подальшому ході історії для досягнення цих цілей вимагалося дедалі менше діючих воєнних сил, натомість мирні результати ставали, навпаки, ширшими й важливішими. Цей парадоксальний факт не підлягає сумніву». Стаття датована 1895 роком, тому дещо хибує щодо прогресії та співмірності «воєнних сил» та «мирних результатів». Еріх Фромм (до речі, народився він того самого року, якого Соловйов помер —1900) у книзі «Анатомія людської деструктивності» висловив діаметрально протилежну думку: «Що нижчий рівень цивілізації, то рідше відбуваються війни. Про цю саму тенденцію свідчить той факт, що з розвитком технічної цивілізації кількість та інтенсивність воєн значно зросли: найменша їх кількість у примітивних племен без постійного лідера, а найбільша — в потужних держав із сильною урядовою владою». Фромм дійшов висновку, що «світові війни нашого часу, так само, як і всі малі й більші війни минулих епох, були зумовлені не накопиченням енергії біологічної агресивності, а інструментальною агресією політичних і воєнних елітарних груп». Але повернемося до Соловйова; ось як він відповідає на питання, винесене в назву статті: «Сенс війни не вичерпується її негативним визначенням як зла й нещастя; у ній є й дещо позитивне — не в тому сенсі, що вона сама по собі нормальна, а лише в тому, що вона буває реально необхідною за певних умов».
— І кому ж вона така необхідна? — уточнює Дайта.
— Фромм уже відповів на це запитання. Але якщо послухати російських філософів, то потрібна буквально всім росіянам, а найбільше — самій Росії.
«Я хочу вірити, що нинішня світова війна виведе Росію з цього безвихідного кола, пробудить у ній мужній дух, покаже світові мужній лик Росії, встановить внутрішнє належне співвідношення європейського сходу й європейського заходу», — писав Микола Бердяєв у статті «Душа Росії». З почуттям писав, як про особисте, усією душею переймається. Ще б пак, адже: «Війна може принести Росії великі блага, не тільки матеріальні, а й духовні блага. Вона пробуджує глибоке почуття народної, національної єдності, долає внутрішній розбрат і ворожнечу, дрібні порахунки партій, виявляє лик Росії, кує мужній дух. Війна викриває неправду життя, здирає покрови, руйнує фальшиві святині. Вона — велика викривальниця».
— Отже, війна — найкраща з усього, що може бути, — каже Дайта.
— Угу, — киваю. — Аж у мене закралася підозра, що в усіх цих монументальних бабах, яких понаставляли для вшанування та увічнення пам’яті (знову ж таки, підозра — чого? кого?), зображена не Батьківщина-Мати, а Мати-Війна.
«Всесвітня війна, опріч усіх своїх незлічимих наслідків, означає новий і великий етап в історії російської самосвідомості, а саме в духовному вивільненні російського духу від західницького ідолопоклонства, велике падіння кумирів, нову й велику свободу», — а це вже витяг зі статті Сергія Булгакова «Війна і російська самосвідомість».
— Тільки назви чого варті. «Війна і російська самосвідомість» — о! Або: «Війна і світове завдання Росії». Це вже Трубецькой. Цього взагалі без роздратування (через постійні підміни понять і пересмикування фактів) неможливо читати: жодної філософії, суцільна махрова великодержавницька ідеологія.
Ось як Євгеній Трубецькой відреагував на початок Першої світової: «Уперше за багато останніх років ми побачили єдину цілісну Росію. Такого згуртування, яке ми бачимо тепер, я особисто не пам’ятаю ось уже тридцять сім років, — із самої турецької війни 1877 року».
Дайта гмикає.
— Здається, вони сповідують принцип: що гірше — то краще.
— Атож, — кажу я. — І все це не гопники якісь, а так звані релігійні філософи.