— Таке враження, що війна і є їхньою релігією.
— Ні, їхня релігія — Росія, а війна — лише спосіб обожнювання й культу.
Але це ще не все. На завершення я приберіг для Дайти ще одного мудрагеля.
«Почалася боротьба за свободу такої сили й розмаху, яких не знав ще світ… Після багатьох літ тепер востаннє відкрилися народу очі на його власне майбутнє. Настрій був вищою мірою піднесений, але водночас і серйозний. Саме тому національне піднесення було глибоке й тривке. Ця серйозність настрою цілком відповідала обставинам, хоча спершу ніхто не мав уявлення про те, як неймовірно довго триватиме війна, що тільки-но розпочиналася».
— Кінець цитати, — кажу до Дайти.
— І хто ж цей філософ? — без особливого інтересу цікавиться вона.
— Угадай із трьох разів.
— Звідкіля ж я знаю? Якийсь Іванов, Петров, Сидоров міг таке натриндіти…
— Слова належать Адольфу Гітлеру, — кажу я. — Він у своїй знаменитій книзі ділиться спогадами про Першу світову війну.
— Main Kampf?
— Еге ж, вона. Гітлер пішов на війну добровольцем. Воював із жовтня 1914 по жовтень 1918. Був зв’язківцем. Відзначився хоробрістю, мав поранення, нагороджений Залізним хрестом І і II ступенів.
«Добровольці нашого полку, можливо, ще не навчилися як слід воювати, але вмирати вони вже вміли, як справжні старі солдати», — так описав свої перші враження.
— Краще б його вбили на тій війні, — каже Дайта. — Може, тоді не було би Другої світової.
Я не погоджуюся:
— З такими філософами, яких ми цитували, обов’язково була би.
— Ти ж не думаєш, що якби філософи мислили інакше — війна стала б неможливою?
— Я думаю, що з такими філософами, з такими лідерами, з такими урядами, з такими народами, з такими людьми, які заселяють нашу планету, війна обов’язково була би. Ніхто ж не думає, що почнеться війна і йому спалять хату. Або що прийде якийсь недоносок і перестріляє всю його родину чи самому йому виб’є кулею мізки. Чи весь його народ на коліна поставить. Ні, всі сподіваються від війни великих благ, великої свободи, духовного вивільнення і т. д. за текстом. Що з одного боку (російські філософи), що з другого (Гітлер). І що?! Німці війну програли — Гітлер, ясна річ, засмутився. Але для російських філософів справи ще гірше обернулися, тим узагалі довелося з дому забратися, емігрувати на ненависний їм європейський захід…
— З філософами усе ясно, — каже Дайта.
— Навіть такий великий гуманіст, як Достоєвський, який вклав в уста Івана Карамазова слова, що стали афоризмом: «весь світ не вартий однієї сльози дитини», — і той, будучи гарячим прихильником слов’янофільської «російської ідеї», сподівався на її втілення засобом війни. Спочатку Кримської, потім Російсько-турецької.
У статті «Признання слов’янофіла» Достоєвський написав; «Заговорив я, головне, про враження, що повинні були відчути в собі всі ті, хто вірить у майбутнє велике, загальнолюдське значення Росії нинішньою весною, після оголошення цієї війни. Ця нечувана війна за слабких і пригнічених для того, щоб дати життя і свободу, а не забрати їх, — ця давно вже нечувана мета війни для всіх наших віруючих явилася раптом як факт, врочисто і знаменно підтверджуючи віру їхню».
Тощо, тощо.
— Із Достоєвським усе ясно, — каже Дайта.
— Розумієш, війна не є метою, — продовжую борсатися в плетиві думок. — Хіба для якогось пришелепуватого військового, котрий не діждеться, коли вже випаде нагода безкарно постріляти в людей. Війна — це засіб. І поки людина хотітиме того, що цей засіб забезпечує (або ж людина думає, що забезпечує), доти загроза війни залишатиметься буденною реальністю.
1932 року Ліґа Націй і її Міжнародний інститут інтелектуальної кооперації в Парижі запропонували Альбертові Ейнштейну вибрати адресата, з яким він міг би обговорити будь-яку актуальну для нього тему. До діалогу Ейнштейн запросив Зиґмунда Фрейда, а проблему для обговорення оформлював так: «Чи існує для людства шлях, що дасть змогу уникнути небезпек війни?» Знаменитий фізик далекий від думки знайти всі відповіді за одним заходом, він зазначив, що в дослідженні запропонованого питання може зробити не більше ніж спробу постановки завдання, аби створити ґрунт для застосування глибоких знань Фрейда про людські інстинкти. Цим учений демонструє власну скромність і робить комплімент Фрейдові. У листі Ейнштейна й справді не знайдемо якихось несподіваних відкриттів, одначе міркування його чіткі й конкретні. На його думку, формування якоїсь наднаціональної організації, що регулювала б і залагоджувала будь-які можливі міжнаціональні конфлікти в мирний спосіб, наразі не увінчалося успіхом. Ось як бачиться йому одна з головних причин неуспіху: «Прагнення влади, що характеризує правлячий клас будь-якої нації, вороже всякому обмеженню національного суверенітету. Політика вигодовується інтересами торгівлі чи підприємництва. Я маю на увазі цілком конкретну, нечисленну групу індивідів, котрі, нехтуючи мораллю та обмеженнями суспільства, розглядають війну як спосіб просування власних інтересів і зміцнення їх персональної влади». У результаті, Ейнштейн ставить собі запитання: як може бути, що ця мала кліка підкорює волю більшості, яка вимушена зазнавати втрат і страждати на війні на догоду персональним амбіціям меншості? На яке відповідає так: можлива єдина відповідь: тому що жадоба ненависті й руйнації — в самій людині. Відтак у нього постало чергове вирішальне питання: «Чи можливо контролювати ментальну еволюцію людства так, щоб зробити його стійким проти психозів жорстокості і руйнування? Тут я маю на увазі не тільки, як ми їх називаємо, неосвічені маси. Досвід свідчить, що частіше саме так звана інтелігенція схильна сприймати це глобальне колективне навіювання, оскільки інтелектуал не має прямого контакту з „грубою“ дійсністю, а зустрічається з її спіритуалістичною, штучною формою на сторінках газет».