— Уточнення стосовно розуму багато пояснює, — каже Дайта.
Еге ж. Пришлють телеграму. Передадуть по радіо й телебаченню, напишуть у газетах: «Ваш розум загинув смертю хоробрих».
— Один розумник сказав, що героїзм смертельно небезпечний, але тільки він рятує життя від банальності.
— Але ж не від смерті, — уточнює Дайта.
Часом, мабуть, і від смерті. Але героїв смерть не лякає, їх страшить банальність життя.
— Перикл, утішаючи батьків загиблих, прорік таке: «Щасливий той, кому, подібно до цих воїнів, приготований такий прекрасний кінець».
— Хто такий Перикл?
— Державний діяч і полководець у стародавніх Афінах.
— Політик, отже? — тоном діагнозу підсумовує Дайта. — Тоді все ясно.
Геродот зафіксував оповідь Солона, був у стародавніх греків такий політик і трохи поет, про найщасливішу людину, якою був, на його (Солона) думку, афінянин Телл. Цей зразковий громадянин брав участь у військовому поході, під час бою він змусив ворогів утікати, але й сам загинув доблесною смертю. За що афіняни влаштували йому поховання за державний рахунок на місці загибелі, виявивши цим самим високу честь.
— Похорон за рахунок держави — це серйозне заохочення, — іронізує Дайта.
Юрій Виноградов, дослідник воєнної історії Стародавньої Греції, прирівнює культ героїв, що склався в Стародавній Греції, із культом «місцевих святих» у християнстві. Героям належало заступатися за своїх земляків під час ворожих нападів та інших різних бід. Герої були своєрідними посередниками між світом людей і світом богів. У монографії «Щасливе місто у війні» науковець написав: «У Стародавній Греції культ героїв поступово почав трансформуватися в тому напрямі, що героїчний статус після смерті могли отримати також звичайні люди з огляду на загибель на полі бою чи просто через гідну поведінку за життя. Героїзм у такому разі розглядали як один із шляхів віднаходження безсмертя душі, точніше, позбавлення її мук царства тіней. В епоху еллінізму ця справа стала майже рутинною, і зовсім не дивно, що за кілька століть у римську епоху слова „герой“ і „покійник“ стали майже синонімами».
Дайта хитає головою, пасмо підбіленого волосся заступає її обличчя.
— Весела перспектива, — каже вона.
Мене вже також приморила ця смертельна живучість геройства.
— Солодка й прекрасна смерть за Батьківщину.
— А це хто насвистав? — Відгортає волосся. Зоставивши руку біля скроні, дивиться на мене.
— Горацій.
— Поет! Я так і думала. Поети тобі такого навигадують, що й політики за ними не вженуться!
Це правда.
Блок у записнику за 13 червня 1916 року занотував: «Телефонував Маяковський. Він жалівся на московських поетів і говорив, що дуже вже багато страшного написав про війну, треба було би провірити, кажуть, там не так страшно».
Але Володимир Маяковський так і не зібрався перевірити. Перевірив Гумільов.
Микола Гумільов виявився чи не єдиним зі свого середовища, хто пройшов усю війну, ставши справжнім російським офіцером. За весь час військової служби він жодного разу не спробував ухилитися від подальшого її проходження, хоча можливостей і навіть підстав для цього вистачало. Ще 1907 року Гумільов був звільнений від військової повинності через хворобу очей. Проте поет домігся зарахування на військову службу й дозволу стріляти з лівого плеча. Він обрав кавалерію. За окрему плату, приватно, навчився володінню шашкою й списом.
«Не тільки мені здалася дивною ідея без будь-якої необхідності вдягати солдатську шинель і відправлятися в окопи. Гумільов думав інакше», — згадував про нього поет Георгій Іванов. А сам Гумільов 2 січня 1915 року писав із діючої армії: «У житті поки що в мене три заслуги: мої вірші, мої подорожі й ця війна. З них останню, яку я ціную найменше, з прикрою наполегливістю роздувають усі в Петербурзі».
— Гумільов був нагороджений двома Георгіївськими хрестами. До речі, він воював у наших краях — на Волині.
Мабуть, вловивши у моєму голосі нотки поваги, Дайта цікавиться:
— Два — це багато?
— Один Георгієвський хрест — це вже багато, — кажу я. — А два — це дуже багато.
— Ти маєш на увазі, як для письменника? — допитується Дайта.
— Не тільки, — відповідаю. — Наприклад, знаменитий маршал Жуков заслужив стільки само. У Блюхера також було два, плюс Георгієвська медаль. У Рокосовського — один та дві медалі: четвертого й третього ступеня. У Чапаєва — три й медаль.
— У Василя Івановича? — дивується Дайта. — Нічого собі! Оце так компанія в Гумільова! А я думала, він — типовий поет. А в кого було найбільше Георгіївських хрестів?