— Будьонний був повним кавалером.
Ще один радянський маршал — Михайло Тухачевський — під час Першої світової війни за півроку був представлений до п’яти (!) орденів. Що за часів війни в Афганістані просто було неможливим, оскільки нагороджували не з огляду на реальні бойові обставини та кількість вояків, які заслуговували на відзначення, а згідно з рознарядкою. На бойовий підрозділ виділяли певну кількість нагород, скільки не було шкода, а скупилися дуже, принаймні в перші роки, коли війну «ховали» від власного народу. Якщо на бійця вже було оформлено нагородний лист, то наступне подання можна було робити лише через півроку, навіть якби боєць щодня відзначався подвигами. Існувала практика «занижувати» нагороду. Наприклад: якщо подавали на орден Червоного Прапора, міг прийти орден Червоної Зірки; якщо представляли до медалі «За відвагу», присилали медаль «За бойові заслуги». Це однаково стосувалося і рядових бійців, і офіцерів. Від них я згодом і довідався про всі ці «нагородні тонкощі». Фактор «заниження» заслуг позначився навіть на статусі бригади, в якій я служив. Я вже казав, що за бойові дії в перші півтора року наша військова частина була відзначена орденом Леніна (вручили, здається, в травні 1981). Після Вітчизняної війни жодна інша в/ч такої високої нагороди не отримала. Але річ у тому, що подавали на звання гвардійської. Таке вже наше щастя чи, як кажуть поляки, льос. Ми були громадянами країни, в якій бажане видавали за дійсне, а дійсне приховували, в якій економили на нагородах, але не зважали на людей.
А ось цікавий факт.
У «Листі до РКП(б)» (16 червня 1929) воєнно-політичний комісар Дмитро Фурманов (той, що був комісаром у Чапаєва) написав, зокрема, таке: «Говорячи відверто — нагороди часто видаються з плеча. Є випадки, коли їх отримують за жеребом. Траплялися випадки бійок і кривавих зіткнень. На мій погляд, нагороди чинять дію найбридкішу й розкладницьку. Вони породжують заздрість, навіть ненависть поміж найкращих бійців, вони підгодовують усякі підозри, поговори найнижчого штабу, розмови на тему про повернення до минулого тощо… Я ще не чув від жодного нагородженого, щоб він захоплювався нагородою, щоб цінував цю нагороду глибоко й високо. Нічого такого немає. Багато з ким доводилося мені говорити з командирів і рядових червоноармійців, нагороджених чи ні, — всі однаково обурюються і протестують проти системи нагород».
Як казав наш новозборишівський колгоспний бригадир на прізвище Романюк: «Радянська влада — добра влада, тільки дурному в руки попалася».
Що тут ще додаси?
― А так би ти розмовляла тепер із гвардійцем. — Роблю жест, ніби вибачаюся.
— Якби я одразу знала, що ти не гвардієць, то, може, й заміж за тебе не вийшла б, — каже Дайта.
До кімнати зазирає Міка.
— Ви чого смієтеся?
— Я мамі анекдот розповів, — відповідаю.
— Розкажи мені, я теж хочу посміятися. Тільки мені непристойних не можна, — попереджає.
— Вибач. — Розводжу руками, а Дайті кажу: — Усі історії про війну (воєнні історії) варто вважати непристойними.
Дайта дивиться на мене запитально. Міка лиш коротко глипає.
— Якщо у вас немає нічого смішного — я піду, — каже він.
Міка зникає.
— Та-а, — тягне Дайта. — Смішного мало.
— Ну, чому ж? — не погоджуюся. — Якщо зайти з іншого боку, то все це тільки й варте того, щоб із нього посміятися.
Мені чомусь пригадався американський полковник Девід Хекворт. Здавалося б, якщо вже когось не обділили нагородами — то Хекворта. За свою службу у війську він отримав понад дев’яносто різних нагород. Дивовижна біографія. П’ятнадцятилітнім записався до армії США. У Другій світовій, здається, повоювати не встиг. Але вже під час Корейської війни (потрапив на неї, будучи сержантом, а закінчив, відбувши два строки, офіцером, у званні капітана) заслужив три Срібні зірки. Якщо не помиляюся, ця медаль займає третє місце в ієрархії військових нагород США. Навіть одна Срібна зірка — серйозна підстава для гордості. І що ж ви думаєте?! За В’єтнамську війну (відбув чотири строки) Хекворт отримав ще сім (!) Срібних зірок. Вісім Бронзових зірок. Вісім Пурпурних сердець — медаль за поранення. Два хрести «За видатні заслуги» — ця нагорода друга за старшинством. А ось на Медаль Пошани (найвища військова відзнака) тодішній американський президент чомусь поскупився. А представляли Девіда Хекворта до неї тричі. (О, нам це знайоме!). І що ж ви думаєте?! (Не втримаюся, щоб не повторити цей риторичний вигук). Після двадцяти п’яти років служби він розчарувався в армії. Розчарувався у війні. У якомусь скандальному інтерв’ю передрік поразку. Викинув усі свої нагороди й подав у відставку. Успішно займався бізнесом. Потім був воєнним експертом та оглядачем. Критикував війну в Іраку. До самої смерті головував у організації «Солдати за правду».