—І тарілку візьми, — гукає з двору мама.
—І тарілку, — луною підхоплює Миколка.
Баба виходить слідом за внуком. Малий із прихованим невдоволенням озирається на неї — це ж зараз доведеться її пригощати. Мама обов’язково змусить ділитися.
Мама дістає із сумки півлітрового слоїчка. Крізь скло видніється щось, загорнуте в папір.
— Морозива тобі привезла.
Хлопчикове обличчя освітлюється радістю. Він уже їв морозиво, весною, коли вони з дідом були в лісі на маївці.
— Ура-а! — підстрибує малий, здіймаючи догори ложку.
— Ще горло простудить, — каже баба.
Миколка супиться. Бракувало, щоб баба все зіпсувала.
— Не простудить, — заспокоює мама. — Воно вже так нагрілося, що мало не кипить.
— Не простуджуся, — запевняє бабу хлопчик.
— Добре, що я здогадалася його в слоїк поставити, — каже мама, дістаючи морозиво (на денці слоїка зостається молочна калюжка), розпеленавши вже трохи прим’яту скляночку з шелепучого паперу, ставить її в тарілку. — Пригощайся.
Хлопчик, копирснувши морозиво кінчиком ложки, облизує його.
— Не холодне? — запитує баба.
Миколка заперечливо крутить головою.
— Потроху бери, — повчає баба.
Малий так само мовчки, тільки тепер згідливо, киває.
Біля стінок скляночки й на дні морозиво геть розтало, тільки в центрі тримається грудкою — ця грудка плаває в солодкому молоці й зміщається від кожного дотику ложкою — ніяк не вколупнеш. Хлопчик нагинається над тарілкою і, перехиливши скляночку, швиденько випиває рідке морозиво. І лише після цього озирається на бабу та на матір — чи не сваритимуть? Дорослі, зайняті розмовою, не зауважили його витівки, тому хлопчик удоволено злизує молочні вусики з верхньої губи. Від того, що обійшлося без нотації, Миколка роздобрився.
— Бабо, бабцю, — покликав він. — Дати вам?
— Та їж уже, їж, — відказує баба, але видно: вона задоволена, що внук запропонував їй пригоститися, та ще й першій. — Я вже застара для таких витребеньок.
— А ти будеш? — звертається хлопчик до матері.
— Дякую, іншим разом.
Вони повертаються до розмови про те, що мама бачила на базарі, що збиралася купити й що купила. Дістає відріз тканини. Баба дивиться крізь нього на світло, мне в пучках.
А хлопчик повертається до свого морозива.
— Ще тільки такого й не вистачало! — знагла вражено вигукує мама. — Навіщо ти їси папір?!
Хлопчик учепився зубами в паперову скляночку й намагається відірвати шматок.
— Це не папір, її можна їсти, — каже хлопчик і знову намагається відкусити від скляночки.
— Як будеш таке виробляти, більше не куплю, — погрожує мама. — Де ти бачив, щоб хто посуд їв!
— Як дід купував, то я їв, — сперечається малий.
— То це, певно, вафельна скляночка була, — здогадується мама. — А ця — паперова.
— А чого ця паперова? — капризує малий. — Хочу вафельну…
— Бо якби купила вафельну, то морозиво давно вже витекло би, й ти його навіть не попробував би.
Миколка заспокоюється й залишає неїстівну скляночку.
Мама з бабою йдуть до хати. Зоставшись на самоті, хлопчик в одну мить покінчує з морозивом і задумується, чи не повернутися йому до хлопців. Але відчуває, що трохи притомився. Розморило його на сонці. Полежу хвильку, думає малий. Згортається клубочком на лавці, підмостивши під голову мамину кофту, яку вона забула надворі.
Крізь сон Миколка почув дідів голос. Але хлопчик не одразу пробудився. Дід ще встиг йому приснитися. Малий прокинувся в доброму настрої. Із запитанням на вустах:
— Діду, а де квіти мед беруть?
Але замість діда побачив батька — він сидів на краєчку лавки й, заклавши ногу за ногу, курив.
— А де дід? — здивувався Миколка.
Батько повернувся в його бік.
— О, ти вже встав? — Міцно затягнувся. — Дід? До хати пішов.
— А ти вже не на тракторній бригаді?
— Дід підвіз мене.
— А мотоцикл де?
— Там зостався. Завтра дід одремонтує.
Здається, тато не дуже засмучений поломкою мотоцикла. Навпаки — навіть веселий.
— Що снилося?
Батько підсовується до сина й обіймає його. Хлопчик кліпає ще сонними очима. Замислюється.
— Зима.
— Зима снилася?! — дивується батько.
— Угу. І дванадцять місяців. Вони палили за нашим хлівом вогонь і грілися.
— За це можна й по дупі дістати, — каже батько. — Тільки розбишаки розкладають біля хліва вогонь.
— Я знаю, — киває хлопчик. — Я їм сказав. Але вони сказали, що дід їм дозволив.
— І ти їм повірив? — Батько струсив попіл із цигарки собі на штани й не зауважив цього.