Замислено сиджу, втупившись у згаслий екран монітора.
Блайс може не думати про війну: ні до, ні під час, ні після неї.
Бо він на ній не був.
А я від цього не вільний.
Ангел-охоронець
Ангел-охоронець… ми потребуємо його постійно.
Він із нами в дитинстві, ми виростаємо з ним,
ми покладаємося на нього — і при цьому це лише
примарне, те, що нас оберігає, що відділяє від
жахливого, від безнадійного…
Хлопчик ішов по снігу, не залишаючи за собою слідів.
Хурделиця замітала не тільки сліди, загорнутий у щільну снігову завію (завіса з рухливих сердитих сніжинок спадала прямо на очі, заступаючи собою весь світ) дітвак уже майже злився з поверхнею поля, з кожним кроком він дедалі глибше погрузав у замети й пересувався щоразу повільніше. Врешті, взагалі неможливо було визначити, рухається він чи топчеться на місці. Аж ось хлопчик перечепився й упав.
— Ху! — видихнув, збиваючи рукою в зеленій рукавичці з обличчя сніг. — Перепочину трохи.
Звів голову, повів поглядом убік, сфокусувавшись на чомусь невидимому.
— Дядьку, ви не знаєте, до Зарівного ще далеко?
Той, до кого він звернувся, мав би від несподіванки здригнутися, але він тільки зітхнув і подумав: «Із цим малим суцільна морока».
Справді, нелегко мати справу з дитиною, якій якимсь чином вдається бачити свого ангела-охоронця. Люди не надто зіркі, вони не бачать навіть очевидного. Бачити ж невидиме здатні лише обрані. У чому обраність цього малого — ангел-охоронець не знав.
Ангел повторно зітхнув.
Кажучи по-людськи, йому не щастило.
Якби люди самостійно вибирали для себе ангелів-охоронців, зважаючи на їхній послужний список, від нього відхрещувалися б, як од лихої сили. Такої репутації навіть ангелу смерті не побажаєш. Мало хто з його підопічних діждав природної кончини на старості літ: вони помирали від хвороб, гинули в катастрофах, власноруч укорочували собі віку… Якби ж тільки тіла, а то й душі, душі запропадали. І всі вони на його сумлінні. Кожна з цих запропащених душ — поразка ангела-охоронця. Його поразка…
Саме тут ангела підстерігав сумнів: а чи не є оця самокритика, що дедалі виразніше переростає в патологічну форму самоїдства, всі ці гіперболізовані докори сумління виявом гордині? Хіба він, не приймаючи трагічної долі своїх підопічних, не протестує проти Господньої волі? Надто по-людськи він мислить, дуже вже зациклився на матеріальному. Тому зумисне перебільшує свою особисту вину, наголошуючи саме на дочасній тілесній смерті, тоді як його головне завдання — вберегти душу, з яким він, якщо вже бути чесним до кінця, — доволі непогано справляється. Попри те, що тісні ті двері й вузька та дорога, що веде до життя, і мало людей їх знаходять, багатьох своїх підопічних він таки навернув до Бога. Із деким це трапилося в останній момент життя: ангел-охоронець зробив усе можливе, аби розтягнути передсмертну мить настільки, щоб вони встигли озирнутися на своє життя і, осмисливши його, розкаятися. Потрібно визнати: ангел-охоронець був не з тих, хто вміє тішиться й підбадьорюватися своїми перемогами, він належав до тих, які безперестанку повертається до своїх поразок, повторно переживаючи їх, і гризуться тим, що неможливо змінити. Там, де інший сказав би: на все воля Господня, він намагався осягнути логіку Божого промислу. Одначе для ангела збагнути, чому добра людина живе в злиднях та хворобах, а лихий чоловік — у багатстві та щасті, чому праведник помирає дочасно, а грішник празникує до глибокої старості, було майже так само неможливо, як і для людини. Позаяк знання ангела, хоча й перевершує знання людини, проте також часткове.
Ангел-охоронець знову зітхнув.
Його віддих зігрівав хлопчика.
— Не сиди на снігу, простудишся, — мовив до малого.