Хлопчик важко дихав. Він начебто заснув, принаймні лежав із заплющеними очима, повіки нервово здригалися, гарячка не полишала малого. Ангел-охоронець видавався втомленим, його скоцюрблена постать, приточившись краєчку ліжка, здається, не виявляла оптимізму.
— Ти, Янеку, німб носиш, як сільський дядько кашкета, — посміюється Цезар (так він себе називає). — Погодься, що чистота образу (об-ра-зо-тво-рен-ня!), яку ти так боїшся заплямити, — це лише чергова жертва стилю.
Схоже на те, що його слова були продовженням давньої суперечки. Те, як Цезар проартикулював ключове слово видавало хоча й стримувану, але надмірну емоційність. Він упівоберта стояв біля вікна й курив чорну тоненьку (такими в столичних ресторанах димлять багаті й розбещені жіночки) цигарку, що нагадувала бікфордів шнур. Ангел-охоронець понуро глипав на свого опонента і в моменти, коли в того жарина між пальців спалахувала яскравіше, мимоволі щулився, наче перед вибухом. Цигарка невблаганно вкорочувалася.
— Ти, Янеку, ідеаліст.
Цезар видихнув під стелю клуб диму, що враз переформувався в цілий табун коників, один із яких відірвався від гурту й опустився на рівень обличчя ангела-охоронця. На відміну від інших, цей коник мав крила. Ангел мовчки відмахнувся від нього.
— Стиль, Янеку, ось — першооснова буття. Стиль визначає не тільки форму, а й зміст світобудови.
Цезар помішаний на стилі. Наприклад, нині він весь у білому. Із натяком на ретро. Зовні схожий на латиноамериканця, як їх традиційно зображають у поганих голлівудських фільмах. Ангел вважав, що Цезареві бракує смаку, але тримав цю думку при собі, аби не видавалося, наче його критика викликана бажанням поквитатися за вічні Цезареві кпини. Кпини — це також стиль Цезаря. Скільки сарказму вкладає він у це зневажливо-поблажливе прізвисько «Янеку»… Тільки ж марно, усе марно.
Ангел-охоронець зводиться. Ворушить раменами, розминаючи тіло. Цезар реагує на це, як гість, якому нагадали, що він засидівся. Майже сердито запускає щиглем недопалка крізь шибку, і той не падає на землю, описавши дугу, як це трапляється зазвичай, а летить по прямій понад верхів’ям тополі кудись у чорне небо.
— М-м-да! — звідкілясь із живота, із смердючих глибин утроби видобуває Цезар цей звук.
Із заклопотаним виразом чухає нігтем мізинця тонкого чорного вуса, потім видобуває з кишеньки старовинного золотого і сьогодні в нього все золоте: портсигар, запальничка, зуби…) годинника на масивному ланцюжку і, звірившись із ним, клацає кришкою й прямує до дверей. На порозі озирається.
— Нічого особистого.
У кутку палати знагла заходиться плачем дитина, будиться мати, скрипить пружинами ліжко. Ліжок, тут їх називають койками, п’ять, усі зайняті. Мати бубнить щось заспокійливе, тягнеться до тумбочки за пляшечкою із соскою, напуває дитя, у протилежному боці палати також здіймається рух, одначе сонне хникання одразу ж поглинається притишеною колисанкою.
— Це був лікар?
Голос у хлопчика не сонний і не хворобливий. Ангел-охоронець дещо подивований припущенням малого, проте не заперечує.
— Можна й так сказати.
— Він хороший?
Часом доволі важко відповідати на дитячі запитання. Ангел непевно здвигнув плечем.
— Він виконує свою роботу.
— Правда, що в нього нема чемодана з уколами? — Інтонаціям хлопчика бракує певності, він підбадьорює себе: — Я не боюся лікарів. — І одразу ж, жаліючись: — У них слухавки холодні. Мені від тієї слухавки отут болить. — Під ковдрою кладе руку собі на груди. — А чого мене поклали в дівчачу палату? Хлопці будуть сміятися, як дізнаються.
— Місць не було. Завтра когось випишуть, і тебе переведуть до хлопчиків.
— А де моя мама? Чого тут усі з мамами, а моя не зі мною?
— Бо це дрібні діти, а ти вже дорослий. Мама в коридорі на тапчані спить.
Ангел-охоронець знову сідає на край ліжка, прихиляється до бильця й заплющує очі. Під повіками в нього — світло, весь він наповнений світлом. Довкола нього — темрява.
— Ма-мо-о! — кличе в темряві хлопчик. — Я хочу їсти.
Либонь, Миколка справді подорослішав, бо в подальшому його бачення вернулося до норми. Після цієї ночі йому ще не доводилося наяву візуально спілкуватися зі своїм ангелом-охоронцем, тепер він, як усі люди, осягав зором лише матеріальне.
Чесно кажучи, коли з’ясувалося, що його підопічний утратив аномальні здібності, ангел відчув величезне полегшення. Безпосередній контакт із хлопчиком бентежив охоронця, він не вважав доцільними такі стосунки, що радше послаблювали його позиції, аніж надавали якихось додаткових переваг «Моє завдання — убезпечити хлопчика від усіх можливих житейських бід, а не ламати голову, шукаючи відповіді на дитячі запитання», — думав ангел-охоронець. Виглядало так, ніби він шукає собі виправдання, і це його непокоїло.