Дайта прибирає зі столу.
— Коли я чую твоє «дзен», мені уявляються дві руки з келихами, які чокаються: дз-з-зен! — Зводить перед собою руки, ніби б’є в музичні «тарілки». — Грін мені зрозуміліший.
— Роберт Грін також хлопець непростий, треба віддати йому належне — аж тридцять три стратегії війни описав. Він, зокрема, сказав і таке: «Було би помилкою оцінювати війни виключно з погляду перемоги чи поразки, адже і в тому, і в іншому випадку є свої відтінки й перехідні рівні».
— Так отож.
Дайта вдоволена. Подружній обід удався на славу. Я оцінив смачні страви. Вона підтримала інтелектуальну розмову. І хоча мій дзен солдата-піхотинця не відбився осяянням на чолі дружини, основні суперечності між Сходом і Заходом знялися, почав вимальовуватися доволі перспективний тандем. Я поділяю її вдоволення. Мені не хочеться залишати кухню.
— Допоможу тобі помити посуд.
— Я сама, — пробує перечити Дайта.
Однак я наполягаю.
У зв’язку з цим пригадалася мені історійка.
Якось Жулинський приходить до Івана Драча. Драч варить борщ.
— Не знав, Іване, що ти так любиш куховарити, — дивується Микола Григорович.
— А-а! Будь-що роблю, аби тільки віршів не писати.
Отак і я.
Дайта, поступившись місцем біля мийки, продовжує наводити на кухні порядок. Курсує між холодильником та плитою. Щось ховає, підтирає, стукає дверцятами шафок.
— Я так розумію, що ти вирішив таки зоставити назву й намагаєшся знайти виправдання цьому декадансу, — робить логічний умовивід із нашої розмови.
Замість того, щоб відповісти ствердно, я вдаюся до дипломатії:
— Ірландський письменник Джон Макгахерн у якомусь інтерв’ю сказав: «Можна написати прекрасну книгу про поразку і занудну — про перемогу».
— Не сумніваюся, — каже Дайта, із її тону зрозуміло, що має вона на увазі мене, а не Макгахерна.
Попри все, про що я просторікував вище, відчуваю потребу виправдатися.
— Тільки не подумай, що це — данина національній традиції.
— Що ти маєш на увазі?
— В українців сентимент до поразок. У кожного народу — свій комплекс. Скажімо, в англіків — комплекс переможців. Вінстон Черчілль виголошував: «Поразка — гірка річ. Який сенс пояснювати причини поразки? Люди не люблять поразок, так само, як не люблять виправдань, хоч би якими докладними й сприйнятливими вони були. На поразку існує єдина відповідь. Єдиною відповіддю на поразку є перемога». Як уже мовилося раніше: або перемога — або смерть. Іншого не дано. У якійсь із своїх промов Черчілль згадував про «житниці України», либонь, навіть мав уявлення, де та Україна розташована, але навряд чи він міг собі припустити, що українці — народ, який відзначає дні поразок.
Для Дайти це не настільки очевидно, як для мене. Вона запитально дивиться на мене.
— А день Перемоги?
— Це радянське свято. А я кажу про суто українські. Найбільше в нас ушановують битву під Берестечком, її відзначають майже на державному рівні. З’їжджаються політики, різні чиновники, аж до Президента. У мене завжди виникає питання: що вони там вшановують? Адже нікого й нічому поразка Богдана Хмельницького (передовсім це була стратегічна поразка, відтак і лежить на совісті воєначальника, лідера) під Берестечком не навчила. Стратегія сучасних політиків така сама недолуга. Ще одна поразка, що культивується на рівні влади, ― бій під Крутами. Національний банк навіть пам’ятну монету пустив на честь цієї знаменної події. Мені це видається вершиною цинізму. Без сумніву, героїв потрібно вшановувати. А ці погано озброєні й без військового вишколу хлопчаки були героями в найвищій мірі. Тільки говорячи про їхній героїзм та жертовність, потрібно пам’ятати, що цих хлопців зрадили їхні вожді, бійці стали жертвою амбіційності та бездарності всіх тих Грушевських, Петлюр і Винниченків — керівників Визвольних змагань, які не стільки клопоталися, щоб спільними зусиллями спинити зовнішнього ворога й побороти внутрішнього, як з’ясовували стосунки між собою, перекладаючи власні фіаско та вину один на одного. На превеликий жаль, не знайшлося серед українців свого Маннергейма.
Замовкаю. Не можу говорити про це без роздратування. А гнів — поганий порадник, слова, забарвлені гнівом утрачають об’єктивність.
— Тобі не здається, що ти перебільшуєш? — запитує Дайта.
Якби ж то.
В Олега Ольжича є стаття «Дух руїни», у якій він робить короткий огляд української історії. «Вся історія України — це боротьба двох сил: конструктивної, що скупчує українську потугу, щоб звернути її назовні, і руїнної, що розпорошує її у взаємному самопожиранні та несе розбиття й розклад». Такий його загальний висновок. А ось слова, які можуть бути поясненням, чому українців підстерігають битви під Берестечком і бої під Кругами, чому за Україну своїм життям розплачуються наївні хлопчаки, а предводителі, зібравши матню в жменю, благополучно усуваються: «У нас цей дух руїни можна було усунути лише моральною силою, солідарною, моральною поставою громадянства взагалі, а провідних, відповідальних за долю українського народу одиниць, зокрема. Одначе так не сталося. У нашому суспільстві велася жорстока боротьба всіх проти всіх. У нас, коли появився якийсь авторитет — а фактично завдаток на авторитет, — його негайно стягали на долину й тут мотлошили всіма способами й засобами, щоб тільки він не став, не дай Боже, авторитетом для ширших мас громадянства».