Щоб прокоментувати сучасний стан української політики, ширше — суспільства, Ольжича навіть перелицьовувати не потрібно. У цій своїй традиції українці аж надто послідовні.
Мій гнів пішов на спад. Завершую майже спокійно:
—І виходить, що ми святкуємо тільки поразки.
— Що тебе не влаштовує? — Дайта серйозно взялася бути мені опонентом. — Ми переживаємо свої поразки як перемоги, як цього вчить дзен, чи молода поетеса Чінарг… Сам же казав, що це — вищий пілотаж.
— Мене не влаштовує те, що ці поразки не стали нам наукою. Так само, як і перемоги.
— А вони в нас були — перемоги?
Дайта ризикує, випробовуючи моє терпіння. Утім, її провокація дає мені змогу продемонструвати козирі, які українці з багатьох поважних причин, а також через свою ментальність так довго ховали в рукаві, що майже забули про них.
— Я — не історик і не беруся називати всі наші військові успіхи, але дещо на думку спадає. Візьмімо Данила Галицького, який 1238 року розбив під Дорогичином хрестоносців Тевтонського ордену. До речі, там же, в Дорогочині, Данило 1253 року прийняв корону з рук папського легата Опізо. Далі — Богдан Хмельницький — він також не тільки програвав. Жовті води, Корсунь, Пилявці — усе це місця звитяжних перемог. Уже після Берестечка 1652 року він виграв битву під Батогом. Або Виговський — цей 1659 року ущент розгромив московитів під Конотопом. Можна згадати кошового отамана Івана Сірка, який не програв жодної своєї битви… Я не стверджую, що українцям обов’язково потрібно культивувати перемоги. Ні, але нам необхідне вміння звертати собі на благо і перемоги, й поразки. Кожна перемога і кожна поразка мають стати черговою сходинкою в процесі вдосконалення. Ісус казав: «Я переміг світ». Однак ця його перемога навіть для декотрих учнів на початку видавалася поразкою. Парадоксально, але Ісус, як мовиться в молитві, смертю подолав смерть, дарувавши нам життя вічне. З огляду на неоднозначність речей та явищ і того розмаїття векторів, якими ті речі та явища продовжуються, людина не завжди (рідко коли) спроможна об’єктивно визначити, що для неї є перемогою, а що — поразкою. Хоч би з ким ми воювали насамперед маємо справу з собою. Один із засновників японської школи фехтування на мечах висловився: «Я не знаю способу перемогти інших, а тільки спосіб перемогти себе». Це ще один парадокс. Бо не можна перемогти себе, не зазнавши при цьому поразки. Є в цьому певна хибність, протиріччя. Хоча всі ми розуміємо, про що йдеться. Людина двополюсна. Добра й лиха, працелюбна й лінива, сильна й слабка… Однак коли людина починає боротися сама з собою — це початок шизофренії, бо треба боротися за себе. І перш ніж вступити в боротьбу, потрібно бачити власні ґанджі не частиною себе, а чимось чужорідним, що заважає бути досконалим.
Я аж ухекався, поки виголосив свою промову.
— Я розумію, — каже Дайта. — Але хоч би якими корисними були поразки, перемоги мені більше подобаються.
Хто б змагався.
Вважатимемо, що ми порозумілися. Обговорення відбулося успішно. Назва роману залишається незмінною. Тему закрито. Продовжую розмову, не відхиляючись від основного русла сюжету:
— Недавно я краєм ока застав по телевізору шматок передачі, в якій ішлося про якісь позаземні цивілізації, котрі мають вплив на нашу планету; навіть більше: вони живляться енергією, яку ми генеруємо в процесі життєдіяльності. На думку дослідників, війни, що безперестанку ведуться землянами, зовсім не випадкові, а зумовлені зовнішніми (неземними) чинниками, оскільки в ході війни відбуваються найпотужніші виділення енергії, відтак інопланетяни, чи хто вони там, якимось чином провокують усі наші збройні конфлікти.