— Подивися на мене. — Лейтенант перегнувся через стіл. — Білки наче не жовті. Аналізи треба робити. Коли прибудеш у частину — звернися до медика.
— Мені треба в туалет, — подав кволий голос Микола.
— Потерпіти не можеш?! — цитьнув на нього Олег.
Микола покрутив головою.
― Де у вас тут туалет? ― запитав Юрко.
― Туалет тільки для персоналу! ― відрубав молодий сержант.
― Ти що хочеш? Срати? Блювати? — звернувся Юрко до Миколи. — Випорожнюйся тут.
― Сєлєзньов, покажи їм, — звелів лейтенант.
Юрко зостався в медпункті — сказав, що йому треба дещо з лейтенантом «перетерти».
— Насвинячите тут — будете язиками вилизувати, пригрозив молодший сержант. — Затямили?
Йому ніхто не відповів. Із невдоволеним виглядом він забрався геть.
Микола схилився над умивальником, набрав у пригорщу води й хлюпнув в обличчя. Напився з крана. Перевів подих.
— Уже попустило. Думав, шлунка виверне.
— Дай і я фізію сполосну, — підступив до умивальника Олег.
— Шкода, нема в що води набрати. Хтозна, скільки нам тут іще на сонці смажитися.
— У мене в рюкзаку пляшка є.
― Дивні вони якісь… ці медики, — поділився Микола враженнями. — Особливо лейтенант.
— Летьоха — пофігіст. Певно, травку курить, — відповів Олег. — Ну що, ходімо?
У коридорі вони наштовхнулися на молодшого сержанта. Він, скоцюрбившись і розставивши ноги (тримав голову між колін), сидів під стіною, весь заюшений кров’ю. Під ним зібралася уже добряча калюжа. Від його вигляду Миколу знову занудило.
— Неслабо Юрко йому зазвіздячив, — кинув Олег. Микола промовчав, лише прискорив крок. Вигляд крові пробудив у ньому страх. Зараз медик підніме тривогу, звідусюди набіжить місцева солдатня й зачне валяти їх ногами по долівці, перетворюючи тіла на криваве місиво. Миколі не вдалося побороти свій ляк, ледве стримався, щоб не пуститися навтьоки, проте зумів приховати страх від Олега. І то тільки тому, що той зостався за спиною і не бачив його лиця. Штовхнувши двері, полегшено переступив поріг. Сонячний промінь різонув по очах. Микола замружився й прикрив лице долонею. Олег іззаду налетів на нього, з розгону буцнувши в потилицю.
―Ти то кочегариш на всіх парах, то гальма врубаєш, як із переляку, — зауважив, вилаявшись.
―У голові запаморочилося, — тоном вибачення відповів Микола.
— Слухай, може, ти вагітний? — розсміявся Олег.
Подалися до своїх. У Миколи з’явилося відчуття, ніби він був відсутнім дуже довго, тому трохи здивувався, не зауваживши помітних перемін. Архаровці, як обізвав їх капітан Нефьодов, зоставалися в тих самих понурих позах: сидячи, напівлежачи, а то й зовсім лежачи, приморені й приморочені сонцем, куняли або мляво перемовлялися. Ця збірна команда з червоними, чорними й голубими погонами справді мала вигляд обмундированих халамидників, а не бравих вояків.
Микола дістав із рюкзака люстерко, взявся видивлятися.
— Ти думаєш, у мене справді жовтуха?
— Та ні, — заспокоїв його Олег, — це я намагався того довбаного Скліфасовського розжалобити.
Микола примостився поряд із товаришем, опершись спиною об гарячу бетонну стіну.
— У тебе яка гражданська спеціальність? — поцікавився.
— Два курси на історичному…
— Я думав, з інституту до армії не беруть.
— Я теж думав, — буркнув Олег і тричі підряд кліпнув своїми білими (може, на сонці вицвіли?) свинячими віями.
— А чого ж батько не заступився?
— Саме батько мене і здав… на перевиховання, — Олег вилаявся. — Я женитися хотів, а він рогом уперся.
— Женитися?! — здивувався Микола.
— Угу… А татуньо Свєтку на аборт, а мене — до армії…
— То вона що?.. Твоя дівчина була вагітна… Від тебе?
— Не знаю, може, їй вітром надуло, — Олег зробив кислу міну, та одразу ж розсміявся. — Уявляєш, десь би о цій порі я вже був би татом.
Микола недовірливо похитав головою. У нього з дівчатами не надто складалося.
— А військова твоя спеціальність — механік-водій?
—Із мене такий механік, як із тебе командир. — Олег чвиркнув крізь зуби. — Дурнішої системи, мабуть, ніде в світі немає. Та я вже наполовину замполіт, а з мене механіка роблять! А я навіть трактора тільки здалеку бачив!.. Юрко — тракторист, то його — в оператори-навідники… А тебе, тютю, — в сержанти…
Микола образився.
Учебку він закінчив на відмінно. Усім «кинули» по дві лички на погони, а йому — три. З їхньої роти тільки двоє вдостоїлися такої честі. Це вам не хрен собачий! Миколу прямо розпирало від гордощів. Під час розподілу теж пощастило: зарахували до тих, хто зоставався в Союзі. Подальшу службу Миколі випало тягнути в Свердловськійобласті. На час дороги четверо молодших сержантів стали його підлеглими — Миколу призначили старшим групи. Він уже вирішив, що нарешті почалася світла смуга в його солдатському житті.