Із Юрком Микола зустрівся в потязі. Той сунув вагоном, широко розставляючи ноги, наче моряк, що утримує зчеплення підошов із хисткою корабельною палубою. Під стелею ледве жевріли лампи нічного освітлення. Вагоном шарпнуло і Юрко повалився иа Миколу, який стояв зі своїми трьома личками на погонах у проході між полицями.
— Вибачай, браток. — Від нього тхнуло, як від діжі з брагою. — Чого тут стовбичиш? Пішли покуримо.
— Я не курю. Щось не спиться…
Юрко, мабуть, уловив український акцент.
— Звідкіля родом? — І одразу поліз обійматися. — Та ми із однієї області! Тебе як звати?
— Сержант Корнелюк, — назвався Микола.
У відповідь почув сміх.
— А мама тебе як кликала?
— Мурчиком, — відповів трохи знітившись. — Часом золотеньким Кульчиком.
— У тебе добра мама. Пишеш їй часто?
— Як тільки маю вільну хвилину.
— Молодець, Мурчику. А якесь робоче, не для інтиму,ім’я в тебе є? Піп тебе як нарік?
Микола не міг уторопати, чого цей нахрапистий земляк від нього добивається.
― По паспорту — Микола.
― Годиться. Це треба відзначити. — В Юркових руках невідь звідки з’явилася пляшка. — Ковтни…
Микола перелякано схарапудився, ніби земляк підбивав його зрадити Вітчизну, схиляючи до дезертирства.
― Ні-ні, я не п’ю.
Але Юрко не чув. Тягнув Миколу за собою.
— Пішли. Зараз провідниця нам чайку організує. Там така краля… Прихопи щось із сухпаю.
Микола впирався. Він і раніше розмовляв упівголоса, а зараз перейшов на здавлений шепіт:
— Я не можу. Мене тут бабаї поставили. Сказали, щоб на тумбочці стояв… — І тут Миколу як прорвало. — Всю дорогу тут стою. Вони відібрали в мене рюкзак із речами… І сухпай, і все-все… Знущалися, били на очах у людей, але ніхто не втрутився, не заступився… — Його голос тремтів, а по щоках котилися сльози. — Я — сержант, а вони тільки молодші сержанти… Це мене старшим групи назначили…
Микола так сам себе розжалобив, що вже почав схлипувати. Юрко поплескав його по плечу.
— Да, сержанте Мурчику, зашугали вони тебе, як мачуха Попелюшку, — поспівчував нітрохи не розчуленим голосом. — Кульчик ти наш золотенький.
Миколі здалося, що він навіть гигикнув при цьому. А може, ікнув.
— Ей, хохол, разговорчики на посту, — подав голос бабай із верхньої полиці.
Юрко пийнув із пляшки й тицьнув її Миколі в руки.
— Не пролий.
І тут почалося… Що там почалося, Микола не годен оповісти, бо втік у найвіддаленіший кінець вагону. Слухаючи гуркіт та вигуки, що супроводжували бійку, тремтів у кутку, чекаючи, коли бабаї розправившись із Юрком, прийдуть по нього. Але прийшов Юрко. Відібрав пляшку, бовтнув нею, визначаючи рівень заповнення, й відпив. Миколі цього разу не запропонував.
— Ходімо, твій рюкзак із полону повернувся. Уявляєш, ще й чотири чужі в полон захопив, — Юрко розреготався. — Давай, а то ще всерешся тут із голоду.
Хтось було рипнувся приструнчити Юрка, закликавши до порядку.
— Заткнись, мурло, бо зараз у мене в строй станеш, — гаркнув Юрко.
Можна було б сказати, що в особі Юрка доля послала Миколі ангела-охоронця, якби той не скидався на демона. Щоб описати його лице, першим напрошувалося слово «морда». Морда, і то така морда, як мовляла Миколина баба, наче на ній чорти горох молотили. Ніс — плаский, майже без перенісся (перебитий у бійці). Очі — вузькі, колючі, хижі. Попри Юркову прихильність, Микола про всяк випадок уникав зустрічатися з ним поглядом. Хоч це й дивно, але з такою непривабливою зовнішністю Юрко постійно примудрявся, як він сам висловлювався, «кадрити» якихось дівуль і молодиць. Микола просто диву давався жіночій невибагливості.
— Диви. — Олег штурханом вивів Миколу із задуми.
На територію аеродрому в’їхали дві вантажівки. Ті самі, на яких вони добиралися від залізниці. Із них сараною висипали солдати.
— Не така солянка, як у нас, — зауважив Олег. — Певно, всі з однієї частини.
— Глянь, вони в черевиках! — здивувався Микола.
— Бо їх обмундировували у ТуркВО, а нас із тобою — на Уралі. Добре, що у вушанках не відправили.
— Може, підемо земляків пошукаємо? — запропонував Микола.
— Тобі Юрка мало? Що від твоїх, що від моїх земляків стільки ж толку, як із козла молока. Треба за Юрка триматися, з ним не пропадеш.
Із ним тільки в халепу вскочиш, хотів не погодитися Микола, але промовчав.