Олег родом із Чебоксар чи то з Череповця, а може, з Челябінська, щось на «ч», достоту Микола не запам’ятав. Коротше, росіянин. Він «упав їм на хвіст» ще до пересадки. Спочатку Юрко його не надто жалував. «Що не приб’ється до нашого берега, то як не гівно, то тріска», — так він прокоментував Олегове нав’язливе товариство. Звертаючись до нього, вживав слово «чума». У Свердловську (вони там кантувалися понад півдоби) Юрко затіяв бійку з цивільними пацанами, й Олег у тій молотилівці взяв активну участь. Потім Юрко з Олегом пішли пити мирову — пацани виставляли, а Микола зостався стерегти речі. Як повернулися, то Юрко вже поміняв зневажливе «чума», на товариське «зьома». Цей професорський синочок на ділі виявився добрячим зухом.
Прибулі змішалися з їхньою командою, збивши з причумлених спекою бійців гнітючу дрімоту. Найбільше пожвавлення викликала достеменна звістка, що підтвердила тривожні гадки-припущення: кінцевий пункт прибуття — Афганістан. Либонь, Микола вже звикся з цією думкою, бо інформація, яку кілька годин тому сприйняв би як вирок, тепер не викликала в ньому жодного відлуння.
— Тебе за що до Афганістану відправили? — запитав Олега.
— Я сам напросився.
— На ідейного ти не схожий. На дурня — теж. Ти що — на зло батькові?
— Батько тут ні до чого. — Олег часто закліпав білесими віями, ніби збирався сльозу пустити. — А що мені було робити? В батальйоні одні чучмеки, шугають день і ніч — продиху нема… Я подумав, що краще вже загинути на війні, ніж терпіти ці знущання.
— То ти таки знав, що нас відправляють до Афганістану?
Олег покрутив рудою головою, наче стрясав із лиця ластовиння.
— Здогадувався. Офіцери в нас у штабі казали: «Послужити Батьківщині». Мені дали хорошу характеристику, я ж був комсоргом роти… Думаю, одразу в бій не пошлють, а поки що — десь прилаштуюся. Не пропаду. Батько писав, що Горбачов скоро припинить війну. Він — політик нової формації…
— А нас із Юрком хотіли до дисбату відправити, — не без потаємної гордості повідомив Микола. — Два тижні на «губі» просиділи.
— За що? — здивувався Олег.
— Юрко трьох чоловік тяжко покалічив, одному табуретом череп проломив… Йому теж дісталося. Вони на нього всі гуртом накинулися. Але він вирвався і вискочив у вікно з другого поверху. Всі подумали, що втік, а він зняв із пожежного щита лопату — й назад… Бачив би ти, що там робилося! Тепер уже вони у вікна стрибали…
— Хто «вони»?
Микола непевно знизав плечима.
— Мабуть, діди. Звідки я знаю. Якісь місцеві солдати. Ми ж тільки прибули, це була перша ніч у казармі. Всіх новачків підняли з ліжок, вишикували й зачали на нас удари відпрацьовувати. А Юрко не дався…
— З Юрком усе ясно. А ти кого покалічив? — Олег не приховував іронії.
— Я — нікого. Я сказав тому підполковнику, ну, командирові частини, що напишу до міністра оборони, хай комісію пришлють, бо Юрко не винен…
— Нічого собі! — Олег вражено покрутив головою. — Ну ти даєш!
Олег стрельнув половину цигарки. Замислено димів, прискаливши око, дивився перед собою, але якимсь відсутнім поглядом. Микола чомусь був певен, що він зараз думає про свою дівчину.
— Ти з нею листуєшся? — не втримався від запитання. — Зі своєю дівчиною…
Олег, ризикуючи припалити собі губи та пальці, докурив цигарку по саме нікуди й рішуче розтовк недомірка об бетон.
— Вона вийшла заміж і кудись виїхала.
Микола зітхнув. Зібрався сказати Олегові щось підбадьорливе, але не знайшов потрібних слів. А ті, що знайшов, стосувалися радше його власної «чоловічої драми».
— І в мене нема дівчини, — мовив, а потім уточнив: — І не було.
Олег скосив на нього очі, його обсипане ластовинням лице вже світилося звичною безтурботністю.
— А Люся?! — змовницьки штурхнув його під бік і розсміявся. — Таку діваху ще треба пошукати.
Микола спалахнув дівочим рум’янцем.
— Знайшов діваху. У неї, певно, діти старші за мене.
— Та це ж добре. Отже, з досвідом. Зламала тобі целку, а ти й не зогледівся.
Миколу захлюпнула друга хвиля сорому.
— Добре, що я нічого не пам’ятаю, — сказав він. — Якось неприємно, бридко, ніби зробив щось непристойне. Я як побачив цих «дівчат» — мене заклинило. Наймолодша з них старша від моєї матері…
Не пройнявшись його моральними переживаннями, Олег здвигнув плечем.
— Що ж тут непристойного — бабу трахнути? Дурний ти… Які б дівчата нас годували та поїли? Жодна дівчина мені так не давала, як та тітка в поїзді.
Микола знову позаздрив Олегові, який так просто й спокійно говорив про дівчат, які «йому давали», в множині. Кортіло поцікавитися, як це йому вдавалося рудому-конопатому класти під себе дівчат штабелями, але забоявся, що Олег почне оповідати про свої сексуальні подвиги, і не буде змоги вставити слова про своє-наболіле: