У тому ж львівському шпиталі, коли вже були залатані серйозніші пошкодження, вухо мені прооперували, після чого в мене нюх став, як у собаки, а зір, як в орла. І хоч слух майже повністю повернувся до норми, але, як це буває з багатьма, чую я або те, чого не треба, або не те, що хотілося б. Чи навпаки: те, що хочеться. Мій слух вибірковий. Я роблю відмінність між слухати й чути, відтак намагаюся вчитися і тому, й іншому.
Бій — це життя на високій швидкості. Добре сказано. Наразі ж мої життєві процеси течуть уповільнено. Я повільно думаю й повільно пишу… Піді мною нічого не вибухає, я перебуваю поза боєм. Швидкий лише час. Швидкий і нещадний, наче вибух.
— Почуваюся черепахою-самцем, — нарікаю.
Дайта сміється.
— Якщо тебе здолає любовна хіть, тобі не доведеться за мною ганятися.
Тепер і я всміхаюся.
— Уявляю, який грюкіт здіймається, коли черепахи спарюються.
— Нема ніякого грюкоту, — заперечує Дайта. — Бо закохана черепаха, це черепаха без панцира.
Я не знаходжу гідної відповіді. Доводиться вдавав заклопотаного.
— Не відволікай мене від магістральної теми, — прошу люб’язно. — Не поглиблюй кризи жанру.
— Я навпаки намагаюся зіштовхнути тебе в русло, ― Дайта відповідає люб’язністю на люб’язність. — Хіба не ти посадив равликів на велосипеди?
— Що ти маєш на увазі?
— Якщо самця-черепаху поставити на колеса — вийде непоганий скейборд.
Головне, думаю собі, щоб колеса присобачили до живота а не до спини.
Люди прагнуть жити на високій швидкості, люди прагнуть здобути славу й перемогу в боях. Люди намагаються прожити мир як війну, їхній мир настільки немилосердний, що війна видається полегшенням.
Юрій Лотман у своїх «Не-мемуарах» відзначав, що на фронті сміялися значно більше, ніж потім доводилося в мирному житті. Під час миру людина розмінює себе, губить, утрачає, а на війні — віднаходить. Надія Мандельштам у «Другій книзі» писала, що людина, яка втратила індивідуальність, нерідко знаходить гідність саме в строю, на війні: «Друга світова війна, хоч як це й жахливо, для декого стала внутрішнім полегшенням, оскільки позбавила роздвоєності, характерної для мирного життя». Напевно, це не казна-яке відкриття, одначе на таких настроях зі зрозумілих причин не прийнято було наголошувати. Надмірна спостережливість дорого коштувала, особливо ж, якщо обростала коментарями. Дружина поета не боялася спиняти свій погляд на явищах, які інші з причин елементарної безпеки намагалися оминати. «У нашому житті громадянська сміливість — явище значно рідкісніше, ніж військова звитяга. Люди, які відзначалися жалюгідним боягузтвом у суспільному житті, виявилися хоробрими офіцерами й солдатами». Наведена заувага отримала відтворення (щоправда, зворотне) в літературі, зазвичай змальовувалися приклади, коли люди, які виявляли на війні героїзм, у мирному житті пасували перед свавіллям чиновників тощо, проте розробляли цю тему лише після ліцензій ідеологічних інстанцій. Не вдаючись у деталі, можна підсумувати, що жити під час миру важче, ніж смерть на війні, оскільки мир переобтяжений нюансами, а війна — ніби спрощена модель буття. Перехід до миру дається значно важче, ніж до війни. З війною пов’язана мобілізація, активізуються ресурси, потужності, дух… А мир тягне за собою демобілізацію. Мене вразили воєнні спогади Юрія Лотмана, він на кількох десятках сторінок розповів про війну та про людину на війні те, чого не знайдеш у сотнях томів, цілковита відсутність пафосу й максимальна, радше навіть повна правдивість, без прикрас і без очорнення. Записки людини, яка звикла бути чесною з собою (насамперед), а відтак — і з іншими.
«Ми раптом несподівано зрозуміли, що війна закінчилася. Це було дивно — точнішого слова знайти не можу. Мабуть, так почувається немовля, коли народжується: звичної ситуації немає, а що робити — воно не знає».