І співачка, й журналіст, і письменник побували на війні склали про неї своє уявлення і винесли звідти певні знання, що уклалися в досвід. Кожному (кожній) із них може здаватися що цей досвід, принаймні в інформаційному плані, достатньо вичерпний. Одначе досвід присутності на війні (його повнота) залежить від міри співпричетності. Навіть якщо це досвід солдата. Повертаючись до твердження Лотмана, що в кожного своя війна, наведу фрагмент, у якому він розвинув цю думку: „Журналіст може провести багато днів на війні, бути на передовій чи в тилу противника, може виявляти велику сміливість і жити зовсім як солдат, проте в нього зовсім інша війна. Тому що, врешті-решт, він обов’язково забирається. Він тимчасово на фронті. Солдат на фронті постійно“.
Навіть учасники війни мають із нею різні стосунки: один бачить її в обличчя, другий із потилиці, третій збоку… Що ж до людей, які побували на війні туристами, їхній досвід зазвичай малозмістовний, проте і досвід сторонніх спостерігачів не варто ігнорувати, особливо, коли йдеться про творчих людей. Творча людина нестачу особистого досвіду спроможна компенсувати досвідом, здобутим у вигляді інформації, здатністю перевтілення, умінням не просто приміряти чужу шкуру, а зживатися з нею, силою таланту, що дає змогу за аналогією моделювати ситуації, розвиваючи досвід і даючи йому продовження. Згадаймо хоча б афганський цикл пісень Олександра Розембаума: мені здається, ніхто з „афганців“, які трансформували свій воєнний досвід у жанр авторської пісні, не зрівнявся силою та драматизмом своїх пісень із творами знаменитого барда. Можна ще пригадати воєнні пісні Володимира Висоцького. Талант здатний замінити специфіку досвіду, талант спроможний через поодиноке, окреме та фрагментарне вийти на вселенське.
Військо — це машина, бездушний механізм, у якому солдат — найдрібніший гвинтик. Банальний, надзвичайно збитий образ, одначе абсолютно правильний. Навіть за відсутності дідівщини, коли новобранець не піддається фізичним моральним знущанням, навіть якщо сержанти не звірствують, і муштра щадна й не відбирає останніх сил, цебто все відбувається в межах закону військового статуту (буду дуже подивований, якщо хтось мені розповість, що таке трапляється), однаково перші місяці солдатської служби нестерпні: солдат невільний робити, що хоче, невільний висловлювати, що думає, він невільний у всіх сенсах, оскільки перестає належати собі, втрачає індивідуальність, лице, голос, волю… Солдат — ніхто. На перших порах це неймовірно гнітить, усі негативні відчуття складаються в одне нестерпне відчуття приреченості. Аби зняти стрес, солдат починає пити одеколон, настоянку із зубної пасти, їсти хліб, намащений гуталіном) — коротше, заливає, запихає в свій організм усе, що горить, що туманить мозок, що викликає кайф… Інакше кажучи, стає цілковитим дебілом.
Навіть турист за короткий період перебування на війні здатен дізнатися й пережити дуже багато, але ота тимчасовість візиту завжди заважатиме йому пройнятись відчуттями солдата, збагнути всю ту приреченість, із якою живе й помирає солдат. Час на війні для солдата тягнеться так болюче повільно, наче це жили з нього тягнуть (недарма офіцерам нараховували вислугу рік за два), мука страшенна; події, стани, відчуття — сприйняття світу та його бачення — укладаються, творять реальність, що набуває форми безкінечності. Фізичні й моральні навантаження зашкалюють; постійна зайнятість: за дня ми ходимо до них воювати, уночі — вони до нас, плюс хронічне недосипання, що за постійного нервового перезбудження причумлює свідомість так, що дійсність починає нагадувати страшний, гротескний сон, із якого неможливо випручатися. Починаєш заздрити пораненим, думаєш про них як про щасливчиків, на яких чекає відпочинок і медсестри… А ти залишаєшся, ти залишаєшся і вже близький до того, що почнеш заздрити вбитим.
Солдат продовжує функціонувати з єдиної причини (вона надзвичайно лаконічна): бо мусить. Дев’ятнадцятирічні пацани чинили дивовижні речі, не на межі своїх можливостей, а за цією межею; сильні чи кволі, вони робили більше ніж здатні були робити. Ми повинні були. Долг. (Цим словом позначалося наше приречення). У нас не виникало запитань: що й кому ми заборгували? Жодного бунту, жодного супротиву. Ми виконували свій обов’язок, який нам накинули, наче ярмо на шию. Ми не були покірними, ми були обов’язковими. Повинність входила в поняття нашої честі. Для нас альтернативи не існувало. Суть нашого перебування на війні, можливо, й не сформульована так відверто, одначе проглядала крізь усі ці замполітські заморочки доволі виразно: „Я тут, щоб убивати, я тут, щоб бути вбитим“. Це ніби само собою розумілося. І приймалося. Проте, водночас, залежність від чужої волі гнітила неймовірно.